Іван Яремович Ніс нар. до 1645 пом. 1715

З сайту Родовід

Події

до 1645 народження:

народження дитини: ♂ Даниил Носко Носенко Нос [Носы]

народження дитини: ♂ Степан Нос [Носы]

народження дитини: ♀ Меланія Іванівна Ніс (Носенко) (Радич) [Носенки] пом. після 1730

шлюб: 2-й чол., ♀ Анастасія Ракович (Білецька, Ніс) [Раковичі] пом. 1721

з вересня 1671 до 1672 військове звання: Прилуки, городовий отаман Прилуцький

квітня 1677 військове звання: полковий обозний Прилуцький

з 1685 до 1692 військове звання: полковий осавул Прилуцький

з 1695 до 1703 військове звання: полковий суддя Прилуцький

з 1706 до 1708 військове звання: полковий обозний Прилуцький

з 14 листопада 1708 до 1714 військове звання: полковник Прилуцький

з 1714 до 1715 військове звання: генеральний суддя Війська Запорізького

1715 смерть:

Нотатки

http://www.pryluky.com/index.php/istoriya/4-istoriya/497-2010-12-04-09-06-56.html Наступником Дмитра Горленка був Іван Ніс, батько якого в 1678 році був міським отаманом у м. Носівці Київського полку. Іван Ніс, за пере­казами, провів молодість на Запоріжжі, залишив­ши яке і вийшовши до міст, прилаштувався в Прилуцькому полку, одружився з удовою пра­вобережного вихідця Івана Білецького, Анастасією, рідною сестрою Семена Раковича, який був і прилуцьким полковим писарем, і зятем Лазаря Горленка. Ці родинні стосунки, звичайно, дозволили колишньому запорожцю висунутися до перших рядів полкової старшини. Природна кмітливість Носа тут теж йому дуже допомогла. Спочатку (в 1672 році) зустрічаємо Носа на незначному уряді міського отамана; потім у 1676 році він не обіймав цього уряду, але залишався настільки помітною людиною, що зазначався в урядових актах серед значних осіб. Не минуло й року після цього, як в квітні 1677 року Носа бачимо полковим обозним. http://www.pryluky.com/index.php/istoriya/4-istoriya/497-2010-12-04-09-06-56.html

(?-1645-1715) – козак прилуцький. прилуцький городовий отаман (1671 – 1672) . В 1679 р. прилуцький полковник Дмитро Чернявський надав село Голубівку . Прилуцький полковник (1708-1714), генеральний суддя (1714 – 1715). Поминальник його роду, записаний ним: Іван, Григорій, Ірина, Іван, черниця Феодосія, Анастасія, Іван, Євдокія, №, ієрей Кіндрат, ієрей Стефан, ієрей Федір, Пелагея, ієромонах Кіпріян . Введенській церкві КПЛ поминався його рід: Яків, Тихін, Дмитро, кирило, Георгій, Марія, Іван, Настасія, Яким, Любов, Іван, Ксенія, Сава, немовля Ганна

Значный казак Иван Нос в 1674 г. вместе с зятем кошевого Ивана Сирко Иваном Артемовым доставили к гетману и воеводе пойманного Ивана Мазепу. Какая-то услуга будущему правителю Гетманщины, сделанная Носом тогда, а, скорее всего, позднее, на Коломаке, когда созрел заговор против Самойловича, поставила его в довольно выгодное положение: через месяц после избрания гетмана он получил во владение Голубовку.

Прислужился старшина не без выгоды для себя и прилукскому полковнику Дмитрию Горленко (получил от него Щуровку). С ним он имел очень доверительные отношения, усердно ему служа в течение многих лет. Завистливый характер Носа особенно выразительно проявился в борьбе за наследство Горленко. «Далеко барзей горшая мука в работизме была од полковника бывшаго всему нашему полку, нежели за панов лядских», – писал Иван Нос 11 апреля 1709 г. в жалобе, не жалея черных красок для изображения своего недавнего патрона. Будучи недовольным своим зависимым положением, обделенный значительными владениями, он молча терпел до определенного времени. Ведь жаловаться на ближайшего приятеля Мазепы, который пользовался этой дружбой для увеличения своих владений и прибылей, было, очевидно, проигрышным делом. Возможность обогатиться открылась, когда полковник предал царя. Личные, обиды, зависть, скептическое отношение к Горленко не могли не отразиться на оценке Иваном Носом действий как своего непосредственного руководителя, так и гетмана. Они трактовались им не иначе как корыстный ход ради выгоды гетманской верхушки. О каких-то высших интересах руководства он и не мог думать, так как всю жизнь прожил именно с такими примитивно-приземленными мечтами. Даже Федор Протасьев, царский резидент при гетмане, в 1713 г. указал в рапорте, что «Прилуцкой [полковник] – глуп и таков стар, что уже из памяти выжил».

Логично допустить, что одним из мотивов, определивших поведение этого представителя старшины в критические минуты осады, был следующий. Если бы полковник Чечель и Кенигсек присоединились к его предложению, то о верноподданных действиях полкового обозного стало бы известно Меншикову, и путь из наказных полковников в полковники был бы открыт.

Прикованные к пушкам Нос и Зертис подлежали военному суду. Их судьбу, очевидно, должен был решить после своего возвращения сам Мазепа с генеральной старшиной. Чечель и Кенигсек не решались на какие-то акции, не имея соответствующих полномочий. Поэтому и послали к гетману гонца с вестью об измене, но его перехватили русские драгуны.

Если предыдущие действия наказного полковника Прилукского полка еще как-то можно понять и оправдать событиями 1708 г., то последующие нужно однозначно квалифицировать как измену.

Непрерывные атаки войск Меншикова давали ему надежду на освобождение. Но героизм залоги и отступление корпуса лишали Носа этого шанса. Спасая себя от предстоящего суда и встречи с глазу на глаз с полковником Горленко, он обратился к еще одной попытке изменить ситуацию в свою пользу.

Автор «Истории Русов» сообщает, что он «выслал ночью из города старшину своего, по фамилии Соломаха, и велел ему, догнав Меншикова в походе, сказать, чтобы он приступил к городу перед рассветом и напал на указанное тем старшиной место, где расположен был полк Прилукский, и сам Полковник будет сидеть на пушке, закованый цепями, словно арестант».

При некоторых несущественных ошибках в упомянутом описании имеем более или менее правдоподобное изображение реальных событий. Автор, по крайней мере, имел в своем распоряжении вполне достоверный источник – свидетельство о проникновении московского войска в Батурин.

В пользу версии об отправлении Носом доверенного вестника в лагерь Меншикова говорит, во-первых, царское чествование наказного полковника за услугу, во-вторых, коварное проникновение войска в крепость. Время мифологизировало некоторые детали: драгуны, возможно, воспользовались тайной калиткой, или – и это скорее всего – были проведены через один из подземных выходов, которых крепость имела немало. Все пересказы о тайном проникновении в крепость московских стрельцов подтверждают трагическую реальность: опасность настигла защитников Батурина неожиданно. Разгром хорошо вооруженного гарнизона случился из-за предательского удара изнутри. Он отвлек внимание стражи, нейтрализовал оперативное руководство полками, разрушил надежную систему обороны. Это решило судьбу батуринцев.

За измену Иван Нос 14 ноября 1708 г. получил жалованную грамоту на полковничий чин.

• http://krotov.info/libr_min/16_p/av/lenko_06.htm

• http://www.pryluky.com/index.php/istoriya/4-istoriya/497-2010-12-04-09-06-56.html

Наступником Дмитра Горленка був Іван Ніс, батько якого в 1678 році був міським отаманом у м. Носівці Київського полку. Іван Ніс, за пере­казами, провів молодість на Запоріжжі, залишив­ши яке і вийшовши до міст, прилаштувався в Прилуцькому полку, одружився з удовою пра­вобережного вихідця Івана Білецького, Анастасією, рідною сестрою Семена Раковича, який був і прилуцьким полковим писарем, і зятем Лазаря Горленка. Ці родинні стосунки, звичайно, дозволили колишньому запорожцю висунутися до перших рядів полкової старшини. Природна кмітливість Носа тут теж йому дуже допомогла. Спочатку (в 1672 році) зустрічаємо Носа на незначному уряді міського отамана; потім у 1676 році він не обіймав цього уряду, але залишався настільки помітною людиною, що зазначався в урядових актах серед значних осіб. Не минуло й року після цього, як в квітні 1677 року Носа бачимо полковим обозним.

• http://www.pryluky.com/index.php/istoriya/4-istoriya/497-2010-12-04-09-06-56.html

Від дідів до онуків