Павло Платонович Потоцький нар. 12 грудня 1857 пом. 26 серпня 1938

З сайту Родовід

Запис:264381
Перейти до: навігація, пошук
Рід  Потоцькі
Стать чоловік
Повне ім’я
від народження
Павло Платонович Потоцький
Батьки

Платон Олександрович Потоцький [Потоцькі] нар. 1806 пом. 20 лютого 1877

Ганна Петрівна Стороженко (Потоцька) [Стороженки] нар. 31 січня 1824 пом. 13 травня 1868

[1][2]

Події

12 грудня 1857 народження: Полтавська губернія, Російська імперія

шлюб: Єлизавета Денисівна Давидова (Потоцька) [Давидови] пом. 5 жовтня 1938

народження дитини: Павел Павлович Потоцкий [Потоцкие]

26 серпня 1938 смерть: Київ, УРСР, СРСР, помер під тюремною брамою унаслідок пережитих знущань

Нотатки

Павло Платонович Потоцький народився 12 грудня 1857 року в селі Просяниківці, у 26 верстах від Кобеляк. Його батько Платон Олександрович (1806 – 20 лютого 1877 [67]) служив за дворянськими виборами, на той час був суддею Кобеляцького повітового суду, куди його обрали уже втретє. Багато разів його обирали також предводителем дворянства Кобеляцького повіту. Він мав 800 десятин землі та 85 селян, згодом придбав неподалік ще 25 десятин і 16 селян. На думку К.Климової, передусім саме прибутки з маєтку давали змогу згодом Павлові Потоцькому набувати коштовні історико-мистецькі пам’ятки.

Мати збирача й дослідника Ганна Петрівна Потоцька (31 січня 1824 – 13 травня 1868 [69]) доводилась його батькові троюрідною племінницею. Вона охоче лікувала селян і навіть робила нескладні операції.

Батьки побралися 1840 року. Були людьми високої душевної організації та культури. Вони не ділили людей на важливих і неважливих, знатних та незнатних. У родині панувала атмосфера людяности й доброзичливости.

Змалку хлопця цікавила історія. Йому показували рештки шведських батарей, – з землями Потоцьких межувала відома Переволочна. Це сюди після поразки під Полтавою пішли рештки шведської армії під командою Левенгавпта, сподіваючись відступити на південь, до Криму. За нею по п’ятах гналися кіннота Меншикова й козаки гетьмана Скоропадського, і 30 червня на Дніпрі, саме під Переволочною, настигли шведів. Левенгавпт капітулював. Росіянам дісталося понад 16 тисяч полонених і 28 гармат. Армія Карла ХІІ перестала існувати.

У цій історичній місцевості зростав молодий Павло Потоцький. Природно, що в його душі національний момент не міг бути притлумлений. Як згадував потім генерал, приятель молодого подружжя Сидоренко майстерно виконував Шевченків “Сон” та “Воркувала горлиця”. Близький родич, Віктор Потоцький, поміщик Переяславського повіту і активний член громадівського руху, був притягнутий 1863 року разом з Володимиром Синегубом [71]. Він ходив у дорогій гетьманській одежі, а на воротях маєтку підняв (у ті часи казали – викинув) козацький червоний, – себто, мабуть, таки малиновий – прапор [72]. Все це западало в душу. Олександер Семененко, що знав Потоцького на схилку літ, уже в Києво-Печерській лаврі, де він доживав віку, писав про нього: “Лавра стояла. В тридцятих роках там можна було зустріти старого пана з доброзичливим виразом обличчя, м’якими рисами, спокійними манерами, що даються через спадкове володіння майном і культурою предків. […] Про такий чин ми, цивільні, з пошаною говорили: Не генерал-майор, не генерал-ляйтенант, а повний генерал. Це не перешкоджало, а може помагало йому бути людиною скромною і демократичною в поведінці, думаю, тому, що такі люди виростали без комплексу меншевартости” [73]. У родині Потоцьких-батьків первісток помер немовлям, потім пішли сини Миколай (1844-1911), Олександр (1846-1918), Іван (1848-1912), Володимир (1853-1921), Петро (1855-?) і Павло (1857-1938), дочки Марія (14 жовтня 1849 – 1923) [74] та Олександра (нар. 28 квітня 1851). Марія Платонівна закінчила Полтавську гімназію. Прослухала курс лекцій в університеті у Цюріху (1871-73), після чого витримала іспит у петербурзькій Медико-хірургічній академії на звання акушерки. Йшла у справі 193-х (1877-78). Вислана під гласний нагляд поліції. За Центральної Ради разом з братом прийняла українське громадянство. Згадку про її портрет у групі, знятий у Цюріху в 1870-х роках, див. наприкінці опису бібліотеки.

"Походив з українського старшинського роду з Полтавщини. Батько — Платон Олександрович — суддя Кобеляцького повітового суду, маршалок (предводитель дворянства) цього повіту. Закінчив Полтавську Петровську гімназію, Полтавський кадетський корпус та математичне відділення Петербурзького артилерійського училища, Петербурзьку артилерійську академію. Учасник російсько-турецької війни та російсько-японської війни. 1917 р. був генералом артилерії. У Санкт-Петербурзі зберігав свою колекцію. 1926 р. передав її урядові України (заява № 6). Зібрання експонатів одержало назву "Музей України" (колекція Потоцького), оскільки було присвячено тільки історії України. Склад колекції: живопис, гравюра, малюнки, карти, атласи, книги, зброя, срібло, коштовності, рукописи (поміж них чимало гетьманських універсалів), колекція меню... Серед 12 тисяч книг — велика кількість видань, присвячених коневодству...", — уривки з рукопису історика Т. Лютої.

Група дослідників почала шукати сліди музею Потоцького, складати бібліографію друкованих і загублених праць цього справді химерного чоловіка та публікацій про його колекцію (виявляється, свого часу все це існувало). Катерина Климова впорядкувала довідник архівних матеріалів і бібліографії, який вражає фактографічним багатством.

Потоцький захоплювався батальним мистецтвом, став у ньому тим, кого називають професіоналом. Водночас він не втратив юнацьких зацікавлень історією й почав досліджувати сторінки воєнної історії Росії. Він коментував архівні документи, створював воєнні музеї, був науковим консультантом низки наукових установ, хра-нителем інтендантського музею.

Потоцький став одним із найактивніших членів Товариства дослідників української історії, писемності й мови, заснованого в Петрограді. Тамтешнє українське земляцтво на своїх зборах виголошувало доповіді й реферати з питань історії, археології, мистецтва, книгодрукування, фольклору. Й раптом поміж них опиняється вчорашній професійний військовик і виголошує доповіді на такі теми: "Українські вчені та діячі про М. О. Максимовича", "Часопис "Основа" та її фундатори", "Бібліотека Т. Г. Шевченка", "Буквар Т. Г. Шевченка", робить чимало цікавих повідомлень про економічне становище Слобідської України у XVIII ст., про козацькі літописи й гетьманські універсали. Як з'ясувалося, цей чоловік не тільки не відрікся свого українського кореня, а навпаки — присвятив себе служінню національній історії. Він уже зібрав на той час просто фантастичну колекцію українських старожитно-стей. "Необхідно відзначити кілька факторів, що сприяли успішному формуванню його колекції, — пише Катерина Климова. — По-перше, велика ерудиція П. Потоцького в пошуках унікальних предметів старовини. По-друге, наявність коштів (прибутки від маєтків на Полтавщині), які давали велику можливість П. Потоцькому, що збирав колекцію, купувати найцінніші історичні пам'ятки власним коштом. По-третє, знайомства з антикварами в Росії та за кордоном, що сприяло придбанню матеріалів, які його цікавили".

У 1926 р., коли українські владці дали згоду на перевезення колекції Потоцького до Києва, з'ясувалося, що він має понад 17 тис. книг десятьма мовами, понад 5 тис. карт, кілька десятків унікальних зразків зброї, срібних виробів понад 20 пудів, знамениту мейсенську порцеляну, фаянс Києво-Межигірської фабрики, живопис, офорти.

Поміж дорогоцінних інкунабул — книги з автографами Шевченка, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Квітки-Основ'яненка,

Івана Котляревського, Миколи Костомарова, книги з особистої бібліотеки Тараса Шевченка (Потоцький стверджував, що вона складалася з дев'яносто восьми назв).

Як пишуть дослідники, у 90-і рр. вдалося розшукати лише окремі примірники зі знаменитої книжкової колекції Потоцького. Куди ж поділися раритетний "Синопсис" чи рукопис "Істория Малой России" Бантиша-Каменського з портретами Богдана Хмельницького та його сина Юрія, написані Аргуновим, невідомо. Як і невідомо, де зникли полотна Самокиша, Пимоненка, Орловського, Маковського, Трутовського. Пропали портрети гетьманів Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Богдана Хмельницького. Загадка — в яких колекціях осіли народні картини (серед них — і сюжети з козаком Мамаєм) та давні українські ікони.

А починалося все — вже після довгого бюрократичного марафону — так урочисто й велично, після підписання у квітні 1926 р. історичного, як, певно, думалося Потоцькому, документа між ним і наркоматом освіти, згідно з яким "у якості дару в цілковиту власність і розпорядження українського уряду в особі його народного комісаріату" переходила колекція Павла Полуботка. Для її розміщення надавалася територія Києво-Печерської лаври (шостий корпус). Ще трохи епістолярного перестрілювання — і 1927 р. наркоматові освіти було повідомлено, що до Києва з Ленінграда відправлено сім вагонів вантажу масою 38 тонн.

У чотирнадцяти кімнатах розмістився музей Потоцького. Тут побували всі найвищі іноземні гості, учені з різних країн. Павло Платонович не спочивав на лаврах, а далі розширював колекцію. Його вже знали всі київські антиквари та букіністи. У нових соціальних умовах він уже не мав і натяку на ті статки, якими володів раніше. Однак кожну копійчину, що потрапляла йому до рук, віддавав на поповнення колекції новими експонатами.

Легко уявити оточене мурами подвір'я Лаври, залите потоками лагідного світла, повільні кроки, що прийшли людей до музею, тихі голоси, допитливі очі, спокій та умиротворення, що видавалися такими непоєднуваними з тим часом, який панував поза мурами Лаври, з людьми, що вигострювали в собі непримиренну класову ненависть до всіх "колишніх". А генерал Павло Потоцький був саме таким хрестоматійним "колишнім".

Проте ця ідилія в Лаврі панувала недовго. Щось зовсім інше з'явилося в самому повітрі, у поглядах державних чиновників" звернених на Потоцького. На початку 1934 р. з'являється наказ наркомату освіти, згідно з яким треба вважати, що угода між По-тоцьким та наркоматом від 28 квітня 1926 р., яка, власне, й творила музей, визнається... антирадянською. Згідно з новим вердиктом, колекціонер мусив передати все, що називалося музеєм його імені, у розпорядження Київського історичного музею.

Але це ще не був кінець. Колекція Потоцького увійшла до структури історичного музею, а самого Павла Платоновича навіть призначили Його старшим науковим співробітником. У цей час з експозицією знайомляться Петровський та Орджонікідзе й дають щонайвищу оцінку колекції Потоцького.

Однак 1987 р. ухвалюється рішення розділити колекцію Потоцького на частини, які належало передати до різних музеїв. З'являється наказ директора історичного музею про закриття проходу в квартири Потоцького до експозиційних приміщень. Він намагається скаржитися, подає петиції до найвищих владців. Але захищає не себе, не своє право бувати серед експонатів своєї колекції, а її необхідність бути цілісним, нероз'єднаним зібранням ("...розпилення музею призведе до знищення його виняткової й неповторної цінності і ніхто, крім мене, який віддав десятиліття на його збирання та облаштування, не знає й не може знати його значущості..."). Урядова комісія ще навіть попервах намагається захистити Потоцького, але він уже приречений, хоча сам про те не здогадується.

Улітку 1938 р. його, як колишнього кадрового царського офіцера, звинувачують у тому, що він буцімто був членом антира-дянської воєнно-повстанської офіцерської організації. Але засудити Павла Платоновича не встигли — 27 серпня він помер у в'язничній лікарні від паралічу серця. Йому йшов вісімдесят перший рік.

Звісно, не повернути більшої частини колекції Потоцького, не відновити його багатющого архіву — значну кількість документів вилучили в нього при арешті й знищили. Свідчень про експонати значно більше, ніж експонатів. Списків документів, згадок про них у десятки разів більше, ніж документів.

Але нам лишилося ім'я цієї благородної людини, його життєпис та справді зримі духовні масштаби його подвижництва. І він вписав себе в нашу історію, оскільки на такі її сторінки пил забуття не впаде.


генерал-лейтенант, генерал от артиллерии (1916). Младший из братьев Потоцких. Образование получил в Полтавском кадетском корпусе (1874), в Михайловском арт. училище (1877) и Михайловской арт. академии. Выпущен в лейб-гвардии 1-ю арт. бригаду. С 1902 командир 2-го дивизиона лейб-гвардии 2-й арт. бригады. С 1904 командир 22-й, 25-й арт. бригады. С 1907 начальник артиллерии XIII АК. С 1908 начальник, с 1910 инспектор артиллерии гвардейского корпуса, с которым выступил на фронт. За бои в октябре 1914 награжден орденом Св.Георгия 4-й степени. С декабря 1914 начальник 2-й гвардейской пех. дивизии. В конце 1916 сменил великого князя Павла Александровича на посту командира 1 гвардейского корпуса. После Февральской революции во время чистки высшего комсостава потерял свой пост и 2.4.1917 зачислен в резерв чинов при штабе Киевского, а 22.4.1917 -Петроградского ВО. В сент. 1918 взят в Петрограде в числе заложников, но затем освобожден. Историк Украины, библиофил, коллекционер. Со-основатель Военно-Исторического Общества в России, в 1896 организовал первый музей при воинской части, 40 лет собирал военную коллекцию (17 тысяч книг, 15 тысяч гравюр, 300 картин (в т.ч. Шевченко). Собранную им богатейшую библиотеку и коллеукции монет и оружия был вынужден "безвозмездно" (под страхом репрессий) передать Наркомпросу Украины. В 1926 переведен из Ленинграда в Киев и назначен куратором фондов своей коллекции в Музее Украины (в помещении Киево-Печерской Лавры). Договор с наркомпросом расторгнут в 1934, Потоцкий понижен в должности до простого сотрудника. Летом 1938 арестован и после месяца допросов умер от сердечного приступа в "черном воронке" у ворот Лукьяновской тюрьмы в Киеве.

[ред.] Джерела

  1. http://www.prostir.museum/persons/ua/?id=21 -
  2. http://bel-ros-seminar.narod.ru/200404-romanova.htm#_ftn1 -

Від дідів до онуків

Діди
Діди
Батьки
Батьки
 
== 3 ==
Николай Платонович Потоцкий
народження: 1 березня 1844
смерть: після 1891
Петр Платонович Потоцкий
народження: 1855, Российская империя
Александр Платонович Потоцкий
народження: 1846, Российская империя
смерть: 1918
Єлизавета Денисівна Давидова (Потоцька)
народження: Російська імперія
шлюб: Павло Платонович Потоцький
смерть: 5 жовтня 1938, Биківня, Київська область, УРСР, СРСР, розстріляна
Павло Платонович Потоцький
народження: 12 грудня 1857, Полтавська губернія, Російська імперія
шлюб: Єлизавета Денисівна Давидова (Потоцька)
смерть: 26 серпня 1938, Київ, УРСР, СРСР, помер під тюремною брамою унаслідок пережитих знущань
== 3 ==
Діти
Діти
Онуки
Павел Павлович Потоцкий
народження: близ. 1921
Онуки

Персональні інструменти
захист приватності
Генеалогічні досліждення в архівах України
Ваша Е-адреса*
Ваше ім'я*
Ваше прізвище*
Поштовий індекс місця проживання ваших предків в Україні*
Capcha*

Reload
the service is provided by Genealogical Society «Ridni»
Іншими мовами