| УВАГА! ПРОЧИТАЙТЕ ЦЕ ЗВЕРНЕННЯ!! |
Кирило Григорович Стеценко нар. 12 травня 1882 пом. 29 квітня 1922
З сайту Родовід
| Рід | Стеценки |
| Стать | чоловік |
| Повне ім’я від народження | Кирило Григорович Стеценко |
| Батьки | |
| Вікі-сторінка | wikipedia:uk:Кирило_Григорович_Стеценко |
Події
12 травня 1882 народження: Квітки, Канівський повіт, Київська губернія, Російська імперія
народження дитини: ♂ Вадим Кирилович Стеценко [Стеценки] пом. 1984
народження дитини: ♀ Анастасія Кирилівна Стеценко [Стеценки]
шлюб: ♀ ? (Стеценко) [?]
29 квітня 1922 смерть: Веприк, Канівський повіт, Київська губернія, УСРР
1 травня 1922 поховано: Веприк, Канівський повіт, Київська губернія, УСРР
Нотатки
Кири́ло Григо́рович Стеце́нко (*12 травня (24 травня за новим стилем) 1882, Квітки — †29 квітня 1922) — український композитор, хоровий диригент і музично-громадський діяч.
Дід скрипаля Кирила Вадимовича Стеценка.
Народився у селі Квітки на Київщині в багатодітній родині маляра-самоука. Від батька майбутньому композитору передалися здібності художника, а від матері й сестер — любов до музики. Так народна пісня та малювання з дитинства увійшли в його життя, і до останніх днів він залишився вірним цьому вибору. З 1892 учився в малювальній школі М. Мурашка і Софійській духовній бурсі у Києві. З 1899 співав у хорі Миколи Лисенка, у якому пізніше був помічником диригента. 1903 закінчив Київську духовну семінарію і до 1907 навчався в Музично-драматичній школі Миколи Лисенка. 1907 заарештований за участь у громадській діяльності і висланий на Донеччину. З 1908 повернувся із заслання та навчав співу у Білій Церкві і Тиврові. 1911 висвятився на священика і одержав парафію на Поділлі. З 1917 працював у Києві в муз. відділі Міністерства Освіти; в червні 1919 урядом УНР призначений головноуповноваженим по організації народних хорів і капел. Організував Перший київський народний хор, дві мандрівні капели, на основі яких згодом виникла капела «Думка», з якою подорожував по Україні.
У жовтні 1921 брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви.
1921 знову на парафії в с. Веприку на Київщині, де й помер.
Своєю творчістю й діяльністю Стеценко був продовжувачем національного напряму української музики, розпочатого Миколою Лисенком. Його мистецтво, звернене до простого народу, завжди було пов’язане зі словом: він віддавав перевагу хоровим, вокально-інструментальним, оперним жанрам, музиці до театральних вистав і обробкам народних пісень.
Все своє життя присвятив справі музичної освіти. Людина творчо обдарована, тонкого художнього світосприйняття, Кирило Стеценко посів особливе місце в історії української музики як композитор, який підсумував досягнення своїх попередників і відкрив нові шляхи розвитку музичного мистецтва України післяжовтневого періоду.
Своєрідна краса музичного вислову у поєднанні з прийомами і технікою, притаманними композиторам нової генерації ХХ ст., полягала у використанні народно-пісенних мотивів, які не цитатно зафіксовано, а оригінально-авторськи впліталися в канву його творів. У перших обробках народних пісень, виданих у репертуарній збірочці для сім’ї і школи «Луна» разом з високохудожніми обробками М. Лисенка, О. Кошиця і М. Леонтовича, вже відчутно окреслились особливості індивідуального стилю К. Стеценка. Доробок композитора за різних періодів його життя поповнювався творами патріотично-піднесеного характеру з опорою на інтонації революційних пісень (хори «Заповіт» на слова Т. Шевченка, «Сон» на вірші П. Грабовського), він прагнув до відтворення у кантатах і хорових поемах важливих подій з народного життя (кантата «Єднаймося» на вірші І. Франка, поема «Рано-вранці новобранці» на вірші Т. Шевченка).
У його творчості важливе місце посідають солоспіви (понад 30) на слова Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся та ін. Багатогранна хорова музика Стеценка: церковні твори (дві літургії, панахида), кантати, хори а капела та з фортепіанним супроводом, обробки українських народних пісень. Музика до п'єс («Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ'яненка, «Про що тирса шелестіла» Спиридона Черкасенка, «Бувальщина» А. Велисовського), опери (не закінчені «Полонянка», «Кармелюк»), драматична сцена «Іфіґенія в Тавриді» за драмою Лесі Українки, музика до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», дитячі опери («Івасик-Телесик», «Лисичка, котик і півник»). Стеценко — автор шкільних співаників.
Особливо ніжно краса його музики розкривається у поетичних і ліричних творах, пов’язаних з оспівуванням природи і змалюванням внутрішніх почуттів людини. К. Стеценко був майстром прозорих барв, світлого й легкого ніби «акварельного» звукопису (хори «Усе жило», «Веснонько-весно» та «То була тихая ніч» на текст Лесі Українки).
Високе суспільне визнання композитор здобув як автор церковної музики. Найвищими його досягненнями вважаються «Літургія Св. Іоана Золотоуста», «Всенощна» та «Панахида», присвячена пам’яті М. Лисенка. Кирило Стеценко пройшов шлях від учителя гімназії і регента хору духовної семінарії до священика. Але яку б посаду він не обіймав, завжди ніс до людей розуміння краси і добра — того, що дає справжнє мистецтво.
...
1910, червень - у пошуках заробітку виїхав з Києва до Тиврова на Поділлі - викладав співи в духовному училищі, начальником якого був материн брат. Улітку 1911 року висвятився на священика, отримав парафію в селі Голово-Русава - нині Олександрівка Томашпільського р-ну на Вінниччині. Господарював - розводив коней і голубів. І писав музику - духовну й світську.
Головний отаман Симон Петлюра викликав до себе диригента Олександра Кошиця й композитора Кирила Стеценка - голову Музичного відділу Міністерства освіти. Доручив протягом тижня організувати капелу для виїзду за кордон - пропагувати Україну. Було це 2 січня 1919-го. Українська республіканська капела прославилася потім у всій Європі й обох Америках. Очолив її Кошиць - Стеценко голосував за нього.
Більшовики його на службу не взяли. Пішов працювати до Дніпросоюзу - спілки кооперативних товариств. У ній був культурно-освітній відділ. Кирило Стеценко завідував там музично-хоровою секцією. Створив Першу та Другу мандрівні капели. З останньою у вересні-жовтні 1920 року вирушив Україною. Маршрут: Корсунь - Бобринськ - Сміла - Черкаси - Балаклія - Златопіль - Новомиргород - Єлисаветград - Вознесенськ - Одеса - Тульчин - Вапнярка. Ця подорож була не перша й не остання в житті Стеценка. Ще в молодості з хором Миколи Лисенка він об'їхав усю Україну.
Другим диригентом і концертмейстером у тій концертній мандрівці був Павло Тичина. Вів щоденник подорожі. Капела займала два телячі вагони, причеплені до військового ешелону. На даху - нелегальні пасажири, яких тоді звали "горобцями". Вагон - як шахта, писав Тичина. Відкидне вікно вгорі, тож видно тільки на верхніх полицях, а нижні звалися "катакомби" - бо там завжди темно
Двоє молодих капелянтів у тому ж Єлисаветграді вирішили одружитися. Вінчав їх сам Кирило Григорович. Ідуть усі до церкви біля базару. Місцевий піп просить Стеценка показати документ, що він справді священик. Кирило Григорович облачається в ризи. Молоді стають, як годиться. На крилосі співають тільки чоловіки-капелянти. Публіки набирається повно - тільки місцевих попів прийшло четверо. Приглядаються, слухають - відправа йде українською, а не церковнослов'янською. Коли доводить службу до кінця, всі вітають і його, і молодих.
"В Одесі довго із захопленням згадували, як отець Стеценко, викликавши велике зворушення концертами своєї капели, в одну неділю в Свято-Дмитрівській церкві відправив натхненно в українській мові Службу Божу при співі своєї капели, - пише Іван Власовський у "Нарисі історії Української Православної Церкви", що вийшов у Нью-Йорку. - Цією відправою була заснована в Одесі українська парафія. Такою ж відправою, з участю української капели, при проповіді українською мовою, були засновані отцем Стеценком українські парафії в Єлисаветграді, Черкасах та інших містах"
1917, жовтень - повернувся до Києва, почав працювати в Музичному відділі Міністерства освіти УНР, згодом очолив цей відділ. Жив із родиною на Великій Житомирській, 6а, кв. 17.
1922, 29 квітня - помер, заразившись тифом від хворого селянина, якого ходив причащати. Той селянин потім одужав. Похований у Веприку, де служив священиком, - нині Фастівський р-н на Київщині. Павло Тичина записав у своєму щоденнику: "Похорон бучний, багато української стихії. Сльози дорослих парафіян і навіть дітей". Провести в останню путь "світлого батюшку" - так місцеві називали отця Кирила Стеценка - зійшлися більш як 10 тис. людей. 1958-го поруч із ним поховали дружину Євгенію Антонівну. Музична спадщина Кирила Стеценка - понад 50 хорових творів, чотири кантати, десятки обробок українських народних пісень. Написав музику до кількох вистав. Та головне в його творчості - церковно-релігійні твори. Зокрема: "Панахида", яку присвятив пам'яті свого вчителя Миколи Лисенка, "Всенічна", три "Літургії", п'ять українських релігійних кантів, церковний хор "Хваліть ім'я Господнє", "Херувимська", "Милість спокою", "Хвалітесь, братіє"
+ + +
Упокой, Боже, козака Твого Кирила і учини його в раю, де лики святих, Господи, і праведники сіяють яко світила; усопші козаки Твої упокой, презираючи їх всі согрєшенія
Від дідів до онуків
