Василь Андрійович Симоненко нар. 8 січня 1935 пом. 13 грудня 1963

З сайту Родовід

Запис:393374
Перейти до: навігація, пошук
Рід  Симоненки
Стать чоловік
Повне ім’я
від народження
Василь Андрійович Симоненко
Батьки

Андрій Леонтійович Симоненко [Симоненки]

Ганна Федорівна Щербань (Симоненко) [Щербані] нар. 16 вересня 1908 пом. 29 березня 1998

Вікі-сторінка wikipedia:uk:Симоненко Василь Андрійович

Події

8 січня 1935 народження: Біївці, Лубенський район, Полтавська область, УСРР, СРСР

шлюб: Людмила Павлівна ? (Симоненко) [?] пом. 29 грудня 1996

народження дитини: Олесь Васильович Симоненко [Симоненки]

13 грудня 1963 смерть:

Нотатки

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в с. Біївцях Лубенського району Полтавської області в селянській родині. Жорстокі часи сталінських репресій і нужденного колгоспного життя... Саме тоді й побачив світ Василь, талантові якого так і не судилося розкритися повною мірою. Біївці 30-х років. Почорнілі очеретяні стріхи, маленька мазанка на одну кімнатку і лозова колиска, в якій мати гойдала свого Василика, співаючи пісень. А бувало, ще й очі не зімкнула, як вдосвіта вже стукає у віконце ланкова, загадуючи йти на колгоспне поле. Що там тобі кріпацтво! Рабство, де людська особистість розчиняється, як гній під дощами. І нікого не обходить, що немовля буде плакати на чужих руках. Та й добре, якщо такі руки є.

У 1942 році Симоненко поступив до Бієвецької початкової школи, в 1946 навчається у п'ятому класі Єньківської семирічної, а з 1947 до 1952 року — у Тарандинцівській середній школі, яку й закінчив з відзнакою. Того ж літа поступив на перший курс факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Перші серйозні літературні спроби Василя Симоненка припадають на студентські роки (1952—57). Стажуючись в університетській багатотиражці "За радянські кадри", він вів рубрику "На літературному Парнасі".

Черкаси 1956 року. Василь Симоненко — на переддипломній практиці в редакції газети "Черкаська правда". Пізніше, уже після захисту диплома (1957), літпрацівник "Черкаської правди" підтримує тісні контакти з талановитою літературною молоддю. Поет вимогливо ставиться до своєї творчості. У цей період він пробує сили в прозі: готує збірку новел, яка посмертно вийде у львівському видавництві "Каменяр" під назвою "Вино з троянд".

1 грудня 1957 року в черкаській обласній газеті була надрукована його добірка із чотирьох віршів. А згодом з'являються твори поета і в інших виданнях. Друзі Василя згадують такий факт: "Коли ми готували третій номер альманаху "Дніпрові зорі", до нас зайшов Василь Симоненко і приніс вірші. Уважно ознайомившись, ми зрозуміли, що маємо справу з талановитим поетом".

Василь Симоненко був високий на зріст і дуже худий — як сонях, засмаглий на вітрах, що випнувся з-поміж інших на цілу голову. Вік швидко оглядав усіх своїм проникливим поглядом, ніби зазирав у душу кожного: скільки-то добра чи зла таїться там. Поет вважав своїм обов'язком перш за все спілкуватися з молоддю, нести їй свої думки і бачити, чим вона живе.

Наприкінці 50-х років відчувається помітний спад творчої активності поета. Немалу роль у цьому відіграла та байду- . жість, з якою зустріли його твори в деяких республіканських газетах і журналах. Підготовлена ним збірка пролежала у видавництві "Молодь" півтора року. Його не всі сприймали або не хотіли визнати, що він талановитіший і далекоглядніший за своїх сучасників. Його думки не вміщалися у прокрустово- | му ложі офіційної ідеології, душа ниділа на якорі, рвалася до народного океану, задихаючись у лещатах деспотизму і бездуховності. Шістдесяті роки стали для Василя Симоненка роками нового, але уже зрілішого творчого злету. В країні певною мірою відбувалася переоцінка цінностей, на світ з'являлися думки, які довго лежали під гнітом найжахливішої в історії людства тиранії. За його поезією, а заодно і за поетом прицільно стежило "недремне око". Воно й вкоротило йому життя і не тільки методами психологічного тиску. Адже він переступив межу забороненого... Одного разу на станції їм. Тараса Шевченка поета було дуже побито, і невдовзі його забрала дочасна смерть. А вбивці, певно, ходять і зараз по землі. Про це Микола Сом у газеті "Друг читача" від 8 березня 1990 року в статті "Живе у Черкасах мати" пише таке: "Але про загадкову смерть поета розмови не вщухають ні в Черкасах, ні в Києві. Мене теж питають, але що я скажу? Тільки те, що в Черкасах є люди, які можуть підтвердити, що незадовго перед смертю поета жорстоко побили якісь негідники. Били залізними кулаками із хитрим, із таємним знанням жорстокої виучки Берії та Кагановича — щоб не було слідів од наруга. Однак я достеменно знаю, що Василя Симоненка били-добивали залізними словами байдужості, брехні і зради. Навіть після смерті". Споглядаючи події минувшини, пов'язані з Василем Симо-ненком, його товариш-однокурсник Віктор Андрійович Онойко у липневому номері газети "Черкаська правда" за 1990 рік повідує події тих днів: "Пригадалася нам і жахлива історія, яка трапилася з Василем влітку 1962 року, коли на черкаському вокзалі забрала його міліція, як знущалася вад ним, як їздили ми на станцію Тараса Шевченка визволяти його з "кутузки". Чи не тоді було покладено початок швидкоплинної хвороби поета?..". Його життя було подвигом, поезія — прапором останніх десятиліть у боротьбі проти номенклатурного засилля. Він бачив, як Україна швидко скочувалася до становища рабині, українська мова не визнавалася державною, викладання велося російською, промисловість України знаходилася в лабетах союзних міністерств, занепали народні ремесла, люди тікали в міста з примітивно організованих колгоспів, визиск селянства і робітничого класу досяг апогею.

Його полум'яна поезія в цей час кликала на боротьбу небайдужих до долі українського народу, боролася проти брехні, підлості, зрадництва, лакейства. Така сміливість не могла пройти безкарно. І його карають. І карають нещадно. Під заборону потрапляють його політично і соціально найгостріші твори: "Злодій", "Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті", "Брама", "Балада про зайшлого чоловіка", "Курдському братові", "Суд", "Поноси мене на крилах, радосте моя...", "Хор старійшин з поеми "Фікція" (пізніше ця частина ввійшла до "Казки про Дурила"), "Прирученим патріотам", "В букварях ти наряджена і заспід-ничена...", "47-й рік", щоденникові записи "Окрайці думок". А пізніше — протягом п'ятнадцяти років аж до 1981 року симо-ненківська поезія взагалі не друкується. Хоч у його поетичному доробку були й такі вірші, на подив сучасних демократів, писані щиро, як "Чуття великої любові", "Безсмертні предки", "Завжди ми, Росіє, з тобою", "Я не бував за дальніми морями,..", "Салюти миру", "Серце моє в комсомолі" та ряд інших, в яких поет не виходив за межі традиційної для радянської поезії патетики, що значно знижує їхню художню вартість. Це не означає, що ми маємо робити вигляд, ніби їх не було, чи опускати у нових виданнях. Ці публікації дадуть можливість бачити поета в усій повноті: і його суто газетярську практику, і вірші "до дат" (як, наприклад, "Травневий акорд"). Не потрібно забувати про час, за якого виник феномен поета. Останні роки життя в Черкасах були для Василя Симонен-ка роками творчого піднесення. Якщо Біївці — колиска його дитинства, то Черкаси стали колискою таланту. Пише він в цей час розкуто, сміливо, впевнено, з твердим переконанням у своїй правоті, з публіцистичною пристрасністю і влучним поетичним баченням світу. Симоненко весь час полемізує з тими, хто вважав трудівників колгоспів і шахт, заводів і фабрик простими придатками до машин, до тих установ, якими керують "виняткові люди, видатні та геніальні політики".

До кола його товаришів у Черкасах увіходили; Петро Жук, Микола Сніжко, Жанна та Володя Руденки, Микола Дашків- ський, Микола Єременко. Друкувався Василь Симоненко під власним прізвищем і під псевдонімами В. Щербань та В. Миколайчук.

Помер Василь Симоненко— 13-го (а не 14-го, як досі вважалося) грудня 1963 р., похований у Черкасах.

Василь Симоненко народився в с Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952). У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ). У 1957— 1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960—1963 pp.,— у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю. 1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша і грім». У середині 1962р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв'язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим. 13-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах.

Тепер ця хата знаменита. Тут знаходиться сільський музей Симоненка — іще бідний і необжитий, але обставлений нехитрими речами його дитинства. Тільки жаль мені, що тут рідко звучить людська мова-розмова, що тут ніколи вечорами не світиться вікнами Василева світлиця. Та я щасливий від того, що кілька днів у своєму житті знав Симоненкову хату веселою, голосною і щедрою.

А було це у незабутні січневі дні 1955 року. Тоді мій однокурсник Вася Симон (так називали його усі друзі-університетчики) запросив мене у свої зачаровані Біївці на гостини до рідної матері. Ми ходили щедрувати до бабусі Онисі та бабусі Оришки, ми по груди загрузали у снігові замети, ми раділи людській доброті і щедрості. А раділи ми ось чому: ...що нам тоді сповнилося по двадцять років (я старший від Василя усього на три дні!), ...що ми вчилися на факультеті журналістики столичного Шевченкового університету, ...що помер «батько» Сталін і вже не треба вчити сталінського мовознавства, ...що наші перші вірші уже почув і похвалив найніжніший український поет Володимир Сосюра, ...що Василева мати — іще молода і красива — пригощає нас геніальними пирогами і називає обох синочками...

Ото ізвідтоді я навіки запам'ятав щедру Симоненкову хату і теплу піч, стареньку початкову школу, холодний сільбуд, Беєве урочище, гору Лисак і Паращину гору, а також знамениту бієвецьку криницю, що була сто років тому описана Михайлом Коцюбинським у документальному оповіданні «Як ми їздили до криниці». Саме тоді разом із Симоненком я уперше пройшов його засніжений і морозний первопуток — від Біївців до Тарандинців.

Вісімдесятилітня бабуся Ганнуся — мати поета, яка тепер живе у Черкасах, згадує: «Мій Вася спочатку учився у Бієвецькій початковій школі, а десятирічку закінчував у сусідньому селі Тарандинцях. Учився добре — недарма ж і десятирічку закінчив із золотою медаллю. Але я думаю, що дорога до школи була для нього мукою...» Це справді так. Через багато років у новелі «Дума про діда» Симоненко не забуде згадати свою першу дорогу: «...я ходив тоді в восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало». Та це ж тільки в один кінець дороги!..

Але не треба дитинство поета малювати лише рожевими фарбами. Адже над ним гуде вітер і пливуть чорні грозові хмари. Там холодна осіння грязюка хлюпає у дірявих чоботях, а взимку збиває з ніг немилосердна хуртеча. І там же, на горі Лисак, де знаходиться сільське гробовище, ридма ридає невтішний Василь, бо хоронить свого найпершого вчителя і мудрого наставника — рідного діда Федора. Того діда Федора, про якого він згодом напише одного із найсильніших своїх віршів «Дід умер»:

Хай шалені гудуть

над планетами весни,

хай трава пнеться

вгору крізь листя старе...

Я не вірю,

що, дід із могили воскресне,

але вірю,

що ні —

він увесь не умре.

В чому ж безсмертя Василевого діда — рядової людини, невтомного сільського хлібороба? А в тому, що він зумів передати малому онукові всю правду про свій рід і народ, переповісти нашу велику історію, героїчну легенду і невмирущу казку. Бо що ми учили в школі? Тільки те, що був цар і цариця, був великий Ленін, була революція — і все. Я не сумніваюся в тому, що дід Федір не приховував від допитливого дитячого розуму ні голодомору 1933 року, ні сталінського терору, ні «колгоспного раю» на землі. Він розкрив перед своїм онуком усю історію України, починаючи від славних сторінок Запорізької Січі. Ось чому юний Симоненко уже в перших поетичних творах стане справжнім літописцем свого роду і народу:

Україно! Доки жити буду,

Доти відкриватиму тебе.

Усі ми — із дитинства. Тільки переказувати дитинство Симоненка — це переказувати його пречудесні вірші, казки та оповідання. То вже літопис воєнного та повоєнного покоління, то свята правда наших трудів і днів. Його відомі вірші «Лебеді материнства», «Жорна», «Баба Онися», «З дитинства», «Піч», «Дід умер», «Мій родовід», «Злодій», «Я», «О земле з переораним чолом» та інші твори поета ми називаємо класичними, хрестоматійними. А його веселі, повчальні казки сьогодні знають мільйони дітей не тільки на Україні, а й далеко за її межами. Але розмову про дивовижного казкаря я продовжу пізніше, щоб не рвалася чорно-червона нитка Симоненкової дороги.

Презентація експозиції музею Перший розділ музейної експозиції „ Син мужицький, золоте коріння” присвячено генеалогічному дереву Щербанів – Симоненків, яке має чотири родові гілки, що нараховують 71 представника поетового роду, основне коріння якого в Бієвцях. Сягає воно сивої давнини. Родовід В.Симоненка дослідила його троюрідна сестра Л.С. Сердюк – Баран. Тут світлини діда поета, Федора Трохимовича Щербаня, батька, Андрія Леонтійовича Симоненка, матері ,Ганни Федорівни Щербань,( з маленьким Васильком), „ Запис акта про народження № 767 від 19 липня 1952 року”, фотографії хати поета в с. Біївці. Привертає увагу відвідувачів діорама, яка знайомить із чарівним куточком Бієвець та хатою поета, де 8 січня 1935 р. він народився в селянській родині.

М.Сом: Гіркі слова Василь розповідав мені, що через багато років, коли він став В.Симоненком, до нього в Черкаси заявився батько. Василь прийняв його, щедро пригостив, великодушно запросив переночувати, а вранці нібито сказав так:

Поет: А тепер, батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав вас кожної днини…


Від дідів до онуків

Діди
Федір Трохимович Щербань
народження: 1876
смерть: 1949
Діди
Батьки
Ганна Федорівна Щербань (Симоненко)
народження: 16 вересня 1908, Біївці, Лубенський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
шлюб: Андрій Леонтійович Симоненко
смерть: 29 березня 1998, Україна
Батьки
 
== 3 ==
Василь Андрійович Симоненко
народження: 8 січня 1935, Біївці, Лубенський район, Полтавська область, УСРР, СРСР
шлюб: Людмила Павлівна ? (Симоненко)
смерть: 13 грудня 1963
== 3 ==
Діти
Діти
Онуки
Онуки

Персональні інструменти
захист приватності
Генеалогічні досліждення в архівах України
Ваша Е-адреса*
Ваше ім'я*
Ваше прізвище*
Поштовий індекс місця проживання ваших предків в Україні*
Capcha*

Reload
the service is provided by Genealogical Society «Ridni»