Данило Ілліч Отаман Зелений Терпило нар. 16 грудня 1886 пом. 13 жовтня 1919

З сайту Родовід

Запис:504699
Перейти до: навігація, пошук
Рід  Терпили
Стать чоловік
Повне ім’я
від народження
Данило Ілліч Отаман Зелений Терпило
Імена протягом життя Отаман Зелений
Батьки

Ілля Лаврович Терпило [Терпили]

Варвара Павлівна ? (Терпило) [?] нар. 1849

Вікі-сторінка wikipedia:uk:Терпило Данило Ількович

Події

16 грудня 1886 народження: Трипілля

народження дитини: Данилівна Терпило (Буремко) [Терпили]

16 грудня 1886 хрещення: Трипілля

13 жовтня 1919 смерть: Стрітівка

грудня 1919 поховано: Трипілля

Нотатки

Данило народився 26 грудня (за с.с.) 1886 року в Трипіллі від батька Ілька Лавровича і матері Варвари Павлівни. Була це багатодітна родина: п’ятеро синів і п’ятеро дочок. Батько Ілько був столяром, навчав синів своєму ремеслу, а найменшого Данила брав із собою на підробітки, бо як і більшість трипільців вони страждали від малоземелля.

На презентації були присутні нащадки отамана Зеленого та його козаків: Оксана Цедик, онучка Грицька Терпила, старшого брата отамана, та її син В’ячеслав; Ніна Цвєткова, онучка Федора Петриченка, начальника кулеметної команди Дніпровської повстанської дивізії; Михайло Горловий, онук зеленівця Петра Стрільця; Ольга Булавин, онучка рідної сестри Данила Терпила Софії Мартиненко; Святослав Маслюк, онук Івана Маслюка, перевізника через Дніпро, який не раз перевозив повстанців з одного берега Дніпра на інший; Віктор Замійшайло, онук Петра Замійшайла, козака отамана Зеленого, а також Тамара Здоровецька, дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Олексія Здоровецького.

Данило народився 26 грудня (за с.с.) 1886 року в Трипіллі від батька Ілька Лавровича і матері Варвари Павлівни. Була це багатодітна родина: п’ятеро синів і п’ятеро дочок. Батько Ілько був столяром, навчав синів своєму ремеслу, а найменшого Данила брав із собою на підробітки, бо як і більшість трипільців вони страждали від малоземелля. Хлопець був тямущим і закінчив церковно-приходську школу та місцеве двокласне земське училище. В тому училищі він і дізнався від учителя — свідомого українця, багато чого про козацьких гетьманів та отаманів, які боролися за волю селян і України. І світилися очі й хвилювалося хлоп’яче серце від почутого… Ще юнаком Данило усвідомив просту істину: люди спонвічно мають право жити за своєю волею, так як хочуть і можуть. У революцію 1905—1907 рр. Данило був одним із організаторів Трипільського гуртка соціалістів-революціонерів. Влітку 1908 року Данила арештували за “прікосновєнность к государствєнному прєступлєнію” і засудили до заслання в Архангельську губернію в село Холмогорки. У Трипілля Данило повернувся аж у 1914 році і тут же був мобілізований на Західний фронт. Служив він писарем 35-го корпусу і найвірогідніше дослужився до молодшого старшини. Після жовтневого перевороту трипільці визнали владу Центральної Ради. Відновлена Іваном Гавришем та Данилом Терпилом Трипільська організація соціалістів-революціонерів мала великий вплив на околиці: Трипільську, Черняхівську, Германівську, Обухівську та Великодмитрівську волості. В той час Данило Терпило з товаришами і закладали мережу майбутнього повстанського руху: структура війська, старшини, зброя, місця збору, агентура, оповіщення та все інше, що входить в поняттязабезпечення мобілізаційної готовності. В березні 1918 року в Трипілля зайшли кайзерівці й гетьманці. Ліберально настроєна українська інтелігенція зайняла антигетьманську позицію. А вже в листопаді 1918 року Директорія Винниченка й Петлюри розпочала Всеукраїнське повстання проти гетьманату Скоропадського. 21 листопада вояки Данила Терпила розгромили Трипільську гетьманську варту. Гарнізон гетьманської варти, що налічував 120 гайдамаків і офіцерів і мав 10 кулеметів, укріпився на території Григорівського цукрозаводу. Штурм “Григорівської бастілії” Данило призначив на 22 листопада. Повстанські загони Трипілля, Долини, Щербанівки, Черняхова, Антонівки, Гусачівки, Григорівки, Матяшівки та Слобідки за умовним сигналом кинулися на штурм заводських приміщень, однак, наразившись на шквальний вогонь, відступили. Перегрупувавшись, 600 повстанців здійснили обхідний маневр і облягли “бастілію” з усіх боків. Гарнізон, побачивши силу наступаючих, припинив опір і відступив того ж дня до Обухова. Була це перша перемога під орудою Данила Терпила. Він запально й аргументовано виступив на велелюдному мітингу в Григорівці і закликав людей допомогти його загону встановити народну владу по всіх селах. Майдан затремтів від схвальних вигуків тисяч людей та вітального тривалого заводського гудка… І загін значно поповнився добровольцями з навколишніх сіл. 23 листопада 1918 року, розвиваючи григорівський успіх, повстанці виступили на Обухів, де їм вчинила опір німецька кінна частина із сорокама кулеметами. Сміливим ударом повстанці зламали опір кайзерівців і звільнили Обухів. Тому великому загону повстанців на обухівському величезному мітингу дали імя Першої Дніпровської дивізії, а її командиром обрано Данила Терпила. І вже не тільки втаємничені трипільці, а народ побачив й почув отамана Зеленого. Невдовзі дивізія Зеленого разом з іншими партизанськими загонами півдня Київщини оточила Київ і зав’язала напружені бої з німцями коло Білогородки. Перемігши кайзерівців і гетьманців, Дніпровська дивізія вступила в Київ і ошелешені кияни дивилися на маєво червоних прапорів і читали гасла: “Всю владу Радам!” та “Всю землю без викупу — селянам!”. За нею зайшли в місто й інші військові частини Директорії. На початку 1919 року отаман Зелений розійшовся з Директорією, бо вважав, що радянську владу треба встановлювати разом з більшовиками. Та агресія більшовицької Росії і безчинства Муравйова в Києві, коли до стінки ставили за українське слово і вишиванку, змінили позицію отамана. І вже в квітні 1919 року він розпочав боротьбу з російською комуністичною окупаційною владою, яка ще в березні оголосила його поза законом. Отаман Зелений увійшов до підпільного Всеукраїнського ревкому. У зверненні цього органу “До селян і робітників України” наголошувалося: “Ми домагаємося такого: – Україна мусить бути незалежною…; Влада на Україні мусить бути з місцевих людей українців (усіх живущих на Україні)…”. Загони Зеленого отримали назву “Першої Київської дивізії”. Тоді ж було утворено на Васильківщині й “Другу Київську повстанську дивізію” (отаман Марко Шляховий). Ці дві дивізії були зведені в “Перший повстанський кіш”, який очолив отаман Зелений. І вже влітку район Трипілля-Васильків- Мотовилівка-Кагарлик повністю перейшов до рук повстанців. Про масштаби повстанського руху свідчить те, що окупаційна більшовицька влада кинула в травні 1919 року проти повстанців зведений загін числом у 21 тисячу вояків. Червоні розпочали загальний наступ і зелені, зазнавши поразки, мусили відступити з Трипілля аж в Переяслав, переправившись через Дніпро. Там вони з’єдналися з військами отамана Григор’єва. Лиш з місяць більшовики порядкували в Трипіллі і вночі з 26 на 27 червня 1919 року були вибиті звідти 1-м полком Підкови (полковник Максим Удод) та 2-м полком під керівництвом Максима Терпила — двоюрідного брата Зеленого. Здійснюючи тактичний маневр, полк Підкови відійшов до Старих Безрадичів, бо загальний наступ на Трипілля був запланований отаманом Зеленим на 3 липня. Увечері того дня повстанці ринули з трьох боків: Зелений з григор’євцями з боку Стайок, полк Підкови — із Злодіївки (Українки), а полк Петра Самозванця — з боку обухівської дороги. І два більшовицькі полки та інтернаціональний батальйон опинилися в пастці. Окупанти утікали з чужого й ненависного їм містечка, кидаючи зброю та амуніцію. І трипільська дереза по-під кручами доривала їхні однострої на шмаття. Більшість з них потрапила до полону й була відпущена Зеленим з миром. Лиш кілька десятків переплили через Дніпро на острів Лужок, де й були підібрані пароплавом, надісланим з Києва. Ото вже вони нарозповідали в Києві про число і ”жахіття” зелених… І в Києві був оголошений військовий стан… Повстанський рух зелених вийшов за межі Київщини й перекинувся на Полтавщину. Отаман Зелений розумів, що початок занепаду і погибелі України поклала Переяславська Рада в 1654 році. Це відтоді нам нав’язувався міф про віковічну російсько-українську дружбу. І от 15 липня 1919 року на Переяславському майдані до тисяч і тисяч козаків, міщан і до великої кількості священників у золотих ризах звернувся отаман Зелений. В урочистій тиші він зачитав маніфест, яким скасовувалася дія Переяславського договору між Москвою і Україною. Та новітня Переяславська Рада затвердила той маніфест і гартовані боями козаки плакали з радості, що нарешті змита ганьба з Богданового чола… 16 липня 1919 року біля Злодіївки розпочався рішучий бій червоних із зеленими військами і тривав два дні. І обезкровлені зелені відступили. 20 липня більшовики втретє зайняли Трипілля. 20 і 24 липня отаман Зелений здійснив генеральний штурм Трипілля, але на допомогу окупантам поспішали все нові й нові червоні частини. Була загроза оточення й зелені відійшли на захід, концентруючи свої сили в районі Біла Церква — Тараща. У вересні 1919 року Зелений з одним із загонів відбув до Кам’янець-Подільського, де зустрічався з урядовцями Директорії і особисто з Симоном Петлюрою. Після цього отаман Зелений провів у своїх військах нараду, де було ухвалено визнання Української Директорії за верховну владу. З півдня насунулася нова навала російських окупантів і 31 серпня 1919 року білогвардійці Денікіна захопили Київ. Цілу осінь отаман Зелений воював з денікінцями, очоливши велику партизанську армію, в якій нараховувалося до 30 тисяч вояків. Зоною діяльності партизанських зелених загонів стали Чигиринський, Черкаський, Канівський і Звенигородський повіти. Одного разу зелені несподіваною атакою вибили денікінців з Кагарлика, а 11 жовтня 1919 року їм вдалося на деякий час захопити і Київ… У відповідь, як і більшовицькі окупанти, білогвардійське командування відряджало до Трипілля одну каральну експедицію за іншою. І знову палали хати і страждали трипільці. У жовтні 1919 року Зелений вступив у бій з денікінськими казакамі і осколком снаряда був тяжко поранений. Сталося це неподалік Канева. Помираючого отамана везли підводою до Трипілля, та не довезли живого… У центрі Стрітівки навколо великої садиби і міцного будинку стояли озброєні повстанці. А на дубовому широкому столі помирав отаман. Вікна плакали й козаки утирали сльози. У мить просвітлення отаман помітив мисник над дверима, де рядком стояли розмальовані миски, горшки, глечики й горнятка. Окремо стояли два глечички, з’єднані між собою. Отаман дивився на них і не розумів їхнього призначення, а вони зростали й оберталися і вже юний Данило, біжучи левадою, дивувався, бо звідкілясь гучно лунало: “Очистити, очистити Україну від зла і скверни!”. Так і застигла на його обличчі усмішка подиву… Данило Терпило зблизька …Вузенькою стежкою по обніжку між двома городами йшла гарна молодиця. Вона поспішала та таки встигала відхиляти на ходу жовті і пахучі сонечка соняшників, які так і норовили зачепити її рум’яні щоки шорстким листом чи хоч закрасити яблукову хустку жовтим пилком. Вийшла вона із хазяйського двору, що на трипільському Хуторі коло Киселівки. А на сусідньому городі двоє сестер покидали сапи: — Глянь-но, Федоро, яка гарна невістка у Миколенків! — Ой, Надько, тихіше! То Данило! — ?? Тим часом фальшива молодиця вже опускалась левадою до лівого берега Красної. Раптом вона чогось зупинилася і, напівобернувшись, миттю охопила поглядом всі городи й зелену леваду і чогось піднесла ріжок хустки до ока. Неподалік захитався верболіз, а десь на крутогорах правого берега тричі прокувала зозуля… Було це влітку 1918 року, коли в Трипіллі стояла гетьманська варта і Данило Терпило мусив переховуватися. Іноді він, перебравшись у молодицю, йшов на розвідку чи на зустріч із повстанцями… Років десь через 35 я почув, як оповідала це моїй матері Горпині моя баба Федора. Я поривався щось запитати в баби, та вона застерегла: — Скажеш кому слово — язика одріжу! А я, малий, знаючи бабину суворість та її тяжку руку, і не сумнівався, що буде саме так… “… Зелений невеликий на зріст, кремезний, задумливий…”, — згадував головнокомандувач радянських військ Антонов-Овсієнко про свою зустріч із Данилом на початку лютого 1919 року коло Корчуватого. Максим Рильський та Остап Вишня товаришували й у 1919 році, коли в Києві часто мінялася влада, вирішили попливти баржею униз по Дніпру, щоб перебути десь цей непевний час. Коло Трипілля їх затримали зелені разом із баржою, бо захоплювали і пароплави, і вантажі та зброю. Після двох діб сидіння під вартою письменники потрапили до отамана Зеленого. — А що це за люди? — запитав той, коли вони постали на порозі. — Ми з Києва. Я сам — фельдшер Павло Губенко… — А другий же хто? — А я вчитель, Максим Рильський… — Рильський? — похопився Зелений. — Чи бува не родич Тадея Рильського…? — Так, я його син. — Он воно що!.. — вигукнув отаман і додав: — Так от що, хлопці. Бачте, яка веремія піднялася у світі. Я й сам не знаю, що з нами буде завтра, чия візьме… Зробимо так: я даю вам підводу із своїм чоловіком, і гайда в своє село Романівку. Сидіть там і нікуди не потикайтеся, поки все перемелеться!.. Отак Данило Терпило, за свідченям Андрія Малишка, порятував життя українським письменникам…

Похорони отамана Зеленого (за свідченням його онуки Катерини Глобенко) були багатолюдними і священики всіх трьох трипільських церков освятили це. Селяни і козаки-трипільці плакали. На початку грудня 1919 року отамана поховали на Гайдаївському кладовищі неподалік від батьківського двору.


Від дідів до онуків

Діди
Діди
Батьки
Батьки
 
== 3 ==
Андрій Йосипович Терпило
народження: 1900
шлюб: Катерина Архипівна ? (Терпило)
смерть: 21 квітня 1938, Київ, УРСР, СРСР
Гордій Ількович Терпило
народження: 1877, Трипілля
Опанасій Ілліч Терпило
народження: 1891, Трипілля, Київська губернія, Російська імперія
Данило Ілліч Отаман Зелений Терпило
народження: 16 грудня 1886, Трипілля
хрещення: 16 грудня 1886, Трипілля
смерть: 13 жовтня 1919, Стрітівка
поховано: грудня 1919, Трипілля
== 3 ==
Діти
Діти
Онуки
Онуки

Персональні інструменти
захист приватності
Генеалогічні досліждення в архівах України
Ваша Е-адреса*
Ваше ім'я*
Ваше прізвище*
Поштовий індекс місця проживання ваших предків в Україні*
Capcha*

Reload
the service is provided by Genealogical Society «Ridni»