Олександр Якович Шульгин нар. 30 липня 1889 пом. 3 березня 1960

З сайту Родовід

Запис:557027
Перейти до: навігація, пошук
Рід  Шульгини
Стать чоловік
Повне ім’я
від народження
Олександр Якович Шульгин
Батьки

Яків Миколайович Шульгин [Шульгини] нар. 19 лютого 1851 пом. 14 лютого 1911

Любов Миколаївна Устимович (Шульгина) [Устимовичі] нар. 1865 пом. 1945

Вікі-сторінка wikipedia:uk:Шульгин_Олександр_Якович

Події

30 липня 1889 народження: Софине, Хорольський повіт

шлюб: Лідія Василівна Тяпу-Тяпу-Табунець-Жбан-Жлоба-Бублик-Погорільська Бублик-Погорільська [Бублики-Погорільські] нар. 30 листопада 1888

1914 народження дитини: Ростислав Олександрович Шульгин [Шульгини] нар. 1914 пом. 1974

3 березня 1960 смерть: Париж, Франція

4 березня 1960 поховано: Марсель, Франція

Нотатки

Шульгин Олександр Якович (*30 липня 1889 — †4 березня 1960) — політичний, громадський, культурний і науковий діяч. Член ТУП, а потім УПСФ, дійсний член НТШ. У 1917 році — член Центральної Ради, генеральний секретар міжнаціональних справ. У 1918 році — посол УНР в Болгарії. Член делегації України на мирній конференції в Парижі. З 1920-х років — в еміграції. Брав участь у емігрантських урядах УНР. Професор УВУ в Празі. Батько журналіста Ростислава Шульгина.

Олександр Шульгин родом з с. Софине Хорольський повіт на Полтавщині. Походив з козацького старшинського роду, споріднений з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами; син Якова Шульгина.

Студіював історію й філософію у Петербурзькому Університеті (1908 — 15), згодом асистент у ньому (1915 — 17). Там почав свою громадсько-політичну діяльність, активний у Петербурзькій Громаді ТУП, пізніше у демократично-радикальній партії, яку 1917 перейменовано на Українську Партію Соціалістів Федералістів, член її центрального комітету. У Петрограді з ініціативи Української Національної Ради Шульгин був делегатом до Ради робітничих і солдатських депутатів.

З початком березневої революції Шульгин повернувся до Києва, став членом Української Центральної Ради, згодом і Малої Ради, з липня 1917 до 30. 1. 1918 генеральним секретарем міжнаціональних (пізніше міжнародних) справ, був співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З'їзду народів Росії у Києві (вересень 1917). За його керівництва закордонною політикою Франція й Англія визнали de facto УНР й Україна почала мирові переговори з союзом Центральних Держав у Бересті. За гетьманату Шульгин був співробітником міністерства закордонних справ Української Держави, з липня 1918 амбасадором України у Софії (до кін. 1918). У 1919 призначений Директорією УНР членом української делегації на Мирову Конференцію в Парижі, згодом (1920) голова української делегації на першій асамблеї Ліґи Націй у Женеві; а з 1921 очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі. На цих постах Шульгин боронив українські інтереси перед різними міжнародними організаціями, особливо з ініціативи Міжнародної Унії для Ліґи Націй, головою якої він був. 1933 — 38 pp. виступав проти більшовицького терору в УССР, примусової праці, голоду в Україні; Шульгин домагався від установи біженців при Лізі Націй визнання української національности.

У 1923 — 27 Шульгин жив у Празі, де був професором УВУ і Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова, у яких викладав загальну історію й філософію історії. Тут разом з однодумцями відновив радикально-демократичну партію, ставши головою її празького комітету. 1926 був призначений міністром закордонних оправ УНР в екзилі й керував її зовнішньою політикою 1926 — 36, 1939 — 40 (тоді ж очолював екзильний уряд УНР) і 1945 — 46. У Парижі Шульгин з 1927 брав активну участь у житті української еміграції: 1929 — 39 гол. Головної Еміграційної Ради, редактор ревю «Прометей», співредактор тижневика «Тризуб» (у 1940 — ред.). Під час німецької окупації був заарештований (1940 — 41). Після 1945 віддався науковій праці: засновник і довголітній голова Українського Академічного Товариства у Парижі (1946 — 60), ініціатор і віце-президент Міжнародної Вільної Академії в Парижі (1952 — 60), що об'єднувала екзильних учених. Одночасно Шульгин був представником українців у Міжнародній організації біженців (ІРО, — 1948 — 52) і співробітник французької організації для охорони біженців і бездержавних при Міністерстві закордонних справ (1952 — 60).

Автор розвідок з історії української державності 1917 — 18 і діяльності уряду УНР в екзилі: «Політика» (1918), «L'Ukraine, la Russie et les puissances de l'Entente» (1918), «Les problèmes de l'Ukraine» (1919), «L'Ukraine et le cauchemar rouge: les massacres en Ukraine» (1927), «Державність чи Гайдамаччина» (1931), «Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині» (1934), «L'Ukraine contre Moscou, 1917» (1935); соціологічні і історіософічні праці: «Нариси з нової історії Европи» (1925), «Les origines de l'esprit national moderne et J.-J. Rousseau» (1938), «L'histoire et la vie. Les lois, le hasard, la volonte humaine» (1957). Ст. в «УЗЕ» і «ЕУ» (доба Центр. Ради, доба Гетьманщини), у наук. зб., журн., особливо у паризькому «Тризубі», «Promethee» (1926 — 38), «La Revue de Promethee» (1938 — 40), «Укр. літ. газеті» (1956 — 60) та ін. Помер у Парижі, похований у Сарселі.

Драматичні події на Двірцевій площі 9 січня 1905 р. не могли залишити байдужим бунтівників 6-го класу і їхнього лідера О.Шульгина. Він разом із другом, Левком Чикаленком, і своєю подругою, Лідією Бублик, взяли участь у маніфестації на Думській площі в Києві. На щастя, Олександр і Левко, зробивши фотознімки з масового зібрання, встигли повернутись додому раніше, ніж війська та поліція почали стріляти по людях. Свою участь у цих подіях О.Шульгин охарактеризував як "хрещення революцією".

Письменниця, нащадок і дослідниця роду Шульгиних Олена Леонтович розповіла про походження цього видатного українського діяча. Його прадід мав прізвище Шульга, але під час служби офіцером у російській армії був переписаний на Шульгина. Однак він розмовляв українською мовою. Та зросійщення все-таки позначилося на Шульгиних. Адже з цього роду походив і україноненависник, видавець шовіністичної газети «Киевлянин» Василь Шульгин.

А от батько Олександра Шульгина, Яків Миколайович, був українським істориком, громадсько-культурним діячем і педагогом. За участь в українському національному русі Якова Шульгина на чотири роки вислали в Сибір. Повернувшись до Києва, він працював у банку, викладав історію в гімназіях. Серед учнів Якова Шульгина були — тоді ще майбутні — російський письменник Костянтин Паустовський і авіаконструктор Ігор Сікорський. Я. Шульгин співпрацював із редакцією журналу «Киевская старина», був членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, Історичного товариства Нестора-літописця та членом-засновником і секретарем Українського наукового товариства у Києві. Яків Шульгин — автор праць з історії Лівобережної України другої половини ХVI–XVIII століть. Він глибоко дослідив найбільше гайдамацьке повстання у Правобережній Україні — Коліївщину. Шульгин писав про Павла Полуботка, ще не знаючи, що його майбутня дружина —Любов Устимович — була з нащадків цього, знищеного за наказом Петра І, гетьмана. Вона належала до козацько-старшинського роду, який поріднився з Милорадовичами, Скоропадськими, Полуботками та іншими родами козацької старшини. Але мати Любови Устимович походила з козацького та згодом закріпаченого роду.

Яків Шульгин деякі свої статті підписував псевдонімом «Л. ч» —Любчин чоловік. Любов Шульгина була народною вчителькою, що стояла біля витоків української школи. Молодший син Якова і Любови Шульгиних, Володимир, став одним із засновників Української студентської громади і загинув у бою проти російських більшовицьких військ під Крутами. Олександр Шульгин після смерти своєї матері сказав про неї: «Вона жила Україною і в ім’я України».

Про життєвий шлях Олександра Шульгина розповів доктор історичних наук Геннадій Стрельський, який написав перші статті про першого міністра закордонних справ України ще на зорі нашої Незалежности.

Олександр Шульгин народився 30 липня 1889 року в селі Совине (нині — Хорольського району Полтавської области). У 1908 році вступив на природничий, а в 1910-му — на історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Після завершення навчання Шульгина залишили в університеті для підготовки до професури. Він викладав у педагогічних училищах і гімназіях Петербурга. Олександр був активним діячем українського земляцтва, виступив ініціатором створення Союзу українських студентських земляцтв у Росії. О. Шульгин вступив в Українську демократично-радикальну партію. Після повалення царизму Шульгин повернувся в Україну і став генеральним секретарем міжнаціональних справ, тобто міністром закордонних справ. Був організатором з’їзду народів Росії в Києві. Олександр Шульгин багато зробив для міжнародного визнання України як незалежної держави. Згодом перебував на різних дипломатичних посадах. Коли Шульгин працював послом Української держави в Болгарії, то домігся повернення в Україну 15 тисяч полонених українців. Він поєднував політичну діяльність із науковою роботою і публіцистикою. Однак місце О. Шульгина в історичній науці ще недостатньо досліджене. За кордоном він написав багато праць французькою мовою.

Історик Сергій Кот висвітлив певні аспекти дипломатичної діяльности Олександра Шульгина, звертаючи увагу на маловідомі деталі. Хоча в багатьох підручниках і монографіях стверджується, що країни Антанти не визнали Української Народної Республіки, це не так. Завдяки діяльності О. Шульгина Франція і Великобританія визнали УНР офіційно в січні 1918 року. На той час ще не було незалежних держав Польщі і Чехословаччини. Була Австро-Угорська імперія, яка у складі Четверного союзу воювала проти Антанти. Коли більшовики, захопивши владу, розпочали сепаратні переговори з Четверним союзом, Антанта зацікавилася Україною. Щоб Україна не оголила фронт, країни Антанти обіцяли озброїти півторамільйонну українську армію — надати бронепотяги, аероплани, танки, артилерію. Але Михайло Грушевський переконав Центральну Раду укласти мир з Німеччиною і Австро-Угорщиною. «Проти» виступили тільки генеральний секретар військових справ Симон Петлюра і генеральний секретар міжнаціональних справ Олександр Шульгин. Вони заперечували: «Ми не можемо кон’юнктурно йти з тими, хто програє війну. Так, ми підемо з Києва, але ми повернемося». Петлюра і Шульгин навіть подали у відставку. Це були перші політичні відставки в українських урядах усіх часів. Англія і Франція відкликали свої рішення про визнання УНР.

Зараз важко сказати, що було б, якби… Адже після виходу Росії з війни Україна опинилася б у кільці ворожих держав. Чи змогла б Антанта доставити в Україну всю ту обіцяну техніку? І чи змогла б вистояти українська армія, стомлена війною, якби з одного боку наступали німецька і австро-угорська армії, а з другого — рушили більшовицькі війська з гаслами негайного миру і надання землі селянам?

Олександр Шульгин входив до складу української делегації на Паризькій мирній конференції 1919–1920 pp. Він із жалем констатував: «Україна заплатила за Берестейську угоду невизнанням у Парижі».

Російська еміграція у Франції розгорнула шалене цькування України в пресі. На конференції українську делегацію розміщали в одному ряду з представниками Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини.

О. Шульгин був серед чільних представників УНР, які у складі офіційної делегації змагалися за визнання України під час Першого конгресу Ліги Націй пізньої осени 1920 р.

Згодом Олександр Шульгин очолив Дипломатичну місію УНР у Парижі, зокрема виграв право уряду УНР на гроші Української держави, очолюваної гетьманом П. Скоропадським, які були заморожені в банках Австро-Угорщини і Німеччини і на які чомусь претендували росіяни. На еміграції Олександр Шульгин обіймав посади міністра закордонних справ і голови уряду УНР. Він помер 4 березня 1960 року в Парижі.

Олександр Якович Шульгин (30.07.1889-04.03.1960) - перший Посол України в Болгарії, політичний, громадський і культурно-науковий діяч, історик-соціолог. Родом з с.Софине Хорольського повіту на Полтавщині. Походив з козацького старшинського роду, споріднений з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами.

Вивчав історію й філософію в Петербурзькому університеті. Після закінчення у 1915 р. залишився в університеті для підготовки до професури. У Петербурзі почав свою громадсько-політичну діяльність.

З початком березневої революції Шульгин повернувся до Києва, став членом Української Центральної Ради, згодом і Малої Ради, з липня 1917 до 30.01.1918 р.р. – генеральним секретарем міжнаціональних справ, був співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З’їзду народів Росії у Києві (вересень 1917 р.). За його керівництва закордонною політикою Франція й Англія визнали de facto УНР й Україна почала мирні переговори з четвірним союзом у Бересті. За гетьманату Шульгин був співробітником міністерства закордонних справ Української Держави, з липня 1918 р. послом України в Софії (до кінця 1918 р.).

Однією з головних проблем, які вирішувало Посольство УНР в Болгарії, було звільнення українських військових полонених із болгарських в’язниць після Першої світової війни.

Силами Посольства УНР видавався болгарською мовою часопис «Украинско-Български преглед». Він виходив двічі на місяць.

Посольство тісно співпрацювало з різними українськими громадськими організаціями в Болгарії: культурно-освітнє товариство „Михайло Драгоманов”, Студентське товариство, Українська Громада, Український Червоний Хрест.

У 1918 р. у Софії вийшла книга болгарською мовою „Украйна”, одним з авторів якої був Олександр Шульгин.

Батько Олександра Шульгина – Яків Миколайович Шульгин (1851-1911) – український історик, громадсько-політичний діяч, педагог. Народився у Києві. У 1874 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Учень В.Антоновича і М.Драгоманова. Був членом Старої громади. За участь в українському національному русі його було заарештовано й вислано на 4 роки до Красноярську. У 1899 р. повернувся до Києва, де викладав історію у гімназіях, співпрацював у „Киевской старине”. На основі документальних матеріалів глибоко дослідив найбільше гайдамацьке повстання у Правобережній Україні – Коліївщину.

Після звільнення М.Драгоманова з Київського університету, коли постало питання про його виїзд за кордон, Стара громада запропонувала Драгоманову виїхати за кордон і стати там „немовби амбасадором української справи та, зокрема, заснувати орган вільної української думки”. Фінансові передумови цієї справи забезпечив своєю щедрою пожертвою Яків Шульгин. Отримавши тоді значний спадок, він його більшу частину, на суму 12 000 карбованців, віддав Громаді. А Громада зобов’язалася з цього щорічно виплачувати Драгоманову 1500 карбованців на видання й 1200 карбованців на прожиток (Михайло Драгоманов: автожиттєпис. – К., 2009. С.35-36).

Яків Миколайович Шульгин і Михайло Петрович Драгоманов були близькими друзями. Природно, Олександр Шульгин продовжив товариство батьків і підтримував дружні стосунки з родиною Лідії Драгоманової-Шишманової, яка мешкала у Софії.

В українському журналі „Тризуб”, який видавався у Парижі, Шульгин помістив у 1928 р. некролог, присвячений відомому болгарському професору Івану Шишманову – найталановитішому учню Михайла Драгоманова, чоловікові Лідії Драгоманової.

Шульгин приїздив до Софії в 1932 та 1934 роках. 30 жовтня 1932 р. взяв участь у відкритті поновленого пам’ятника М.Драгоманову, де виступив з промовою. У 1934 р. брав участь у святкуванні 120-ї річниці від дня народження Т.Шевченка. В один із цих приїздів український скульптор М.Паращук, який вів активну переписку з Шульгиним, виконав його погрудний портрет.

У 1919 р. Шульгин призначений Директорією УНР членом української делегації на Мирну Конференцію в Парижі, згодом (1920) голова української делегації на першій асамблеї Ліґи Націй у Женеві; а з 1921 р. очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі. На цих постах Шульгин боронив українські інтереси перед різними міжнародними організаціями, особливо з ініціативи Ліґи Націй, головою якої він був у 1933-1938 р.р. Виступав проти більшовицького терору в УРСР, примусової праці, голоду в Україні. Шульгин домагався від установи біженців при Лізі Націй визнання української національності.

У 1923-1927 р.р. Шульгин жив у Празі, де був професором Українського Вищого Університету і Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М.Драгоманова, у яких викладав загальну історію й філософію історії.

У 1926 р. був призначений міністром закордонних справ УНР і керував її зовнішньою політикою у 1926-1936 р.р., 1939-1940 р.р. (тоді ж очолював екзильний уряд УНР) і 1945-1946 р.р.

У Парижі О.Шульгин з 1927 р. брав активну участь у житті української еміграції: 1929-1939 р.р. – голова Головної Еміграційної Ради, співредактор тижневика „Тризуб”. Під час німецької окупації був заарештований.

Після 1945 р. О.Шульгин віддався науковій праці: засновник і довголітній голова Українського Академічного Товариства у Парижі (1946-1960), ініціатор і віцепрезидент Міжнародної Вільної Академії в Парижі (1952-1960), що об’єднувала екзильних вчених. Одночасно Шульгин був представником українців у Міжнародній організації біженців (ІРО: 1948-1952) і співробітником французької організації охорони біженців і бездержавних при Міністерстві закордонних справ (1952-1960).

Автор розвідок з історії української державності 1917-1918 р.р. і діяльності уряду УНР в екзилі: „Політика” (1918), „L’Ukraine, la Russie et les puissances de l’Entente” (1918), „Les problèmes de l’Ukraine” (1919), „L’Ukraine et le cauchemar rouge: les massacres en l’Ukraine” (1927), „Державність чи Гайдамаччина” (1931), „Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині” (1934), „L’Ukraine contre Moscou, 1917” (1935); соціологічні і історичні праці: „Нариси з нової історії Європи” (1925), „Les origines de l’esprit national moderne et J.-J. Rousseau” (1938), „L’histoire et la vie. Les lois, le hasard, la volonté humaine” (1957).

Ще 1930 р. О.Шульгин передбачав, що Україна відновить свою незалежність і повернеться до Європи: „Україна, коли стане вільною, мусить увійти до складу Європейського Союзу, оскільки він буде існувати!”

Олександр Шульгин помер у Парижі, похований у Марселі. Його могилою опікується Посольство України у Франції.


Від дідів до онуків

Діди
Микола Якович Шульгин
народження: 1818, Российская империя
шлюб: Є. Рудиковська (Шульгина)
смерть: 1857, Российская империя
Николай Евстафьевич Рудыковский
народження: 10 лютого 1820, Киев, Российская Империя
Анна Евстафьевна Рудыковская
народження: 29 січня 1823, Российская империя
шлюб: Яков Каневский
смерть: 1910, Российская империя
Иван Евстафьевич Рудыковский
народження: 24 лютого 1825, Киев, Российская империя
Владимир Евстафьевич Рудыковский
народження: 24 лютого 1825, Киев, Российская Империя
Ольга Евстафьевна Рудыковская
народження: 1826, Киев, Российская империя
Надежда Евстафьевна Рудыковская
народження: 1827, Киев, Российская империя
Елизавета Евстафьевна Рудыковская
народження: 1828, Киев, Российская Империя
Александр Евстафьевич Рудыковский
народження: 1832, Киев, Российская империя
Сергей Евстафьевич Рудыковский
народження: 1833, Киев, Российская Империя
Евгений Евстафьевич Рудыковский
народження: 1836, Киев, Российская империя
Андрей Евстафьевич Рудыковский
народження: 1840, Киев, Российская Империя
Є. Рудиковська (Шульгина)
народження: 1824, Российская империя
шлюб: Микола Якович Шульгин
Діди
Батьки
Яків Миколайович Шульгин
народження: 19 лютого 1851, Київ, Російська імперія
шлюб: Любов Миколаївна Устимович (Шульгина)
смерть: 14 лютого 1911
Батьки
 
== 3 ==
Володимир Якович Шульгин
народження: 1894
смерть: 29 січня 1918
Олександр Якович Шульгин
народження: 30 липня 1889, Софине, Хорольський повіт
шлюб: Лідія Василівна Тяпу-Тяпу-Табунець-Жбан-Жлоба-Бублик-Погорільська Бублик-Погорільська
смерть: 3 березня 1960, Париж, Франція
поховано: 4 березня 1960, Марсель, Франція
== 3 ==
Діти
Діти

Персональні інструменти
захист приватності
Генеалогічні досліждення в архівах України
Ваша Е-адреса*
Ваше ім'я*
Ваше прізвище*
Поштовий індекс місця проживання ваших предків в Україні*
Capcha*

Reload
the service is provided by Genealogical Society «Ridni»
Іншими мовами