Феодосій Кузьмович Чаленко нар. 20 січня 1920 пом. 24 серпня 2012

З сайту Родовід

Запис:734762
Перейти до: навігація, пошук
Рід  Чаленки
Стать чоловік
Повне ім’я
від народження
Феодосій Кузьмович Чаленко
Батьки

Кузьма Якович Чаленко [Чаленки] нар. 1 липня 1879 пом. 1933

Маріанна Демидівна Бровко (Карпович, Чаленко) [Карповичі] пом. 1951

Події

20 січня 1920 народження: Капустинці, Капустинська волость, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія

шлюб: Марія Михайлівна [?]

народження дитини: Анатолій Федосійович Чаленко [Чаленки]

20 січня 1920 хрещення: Капустинці, Капустинська волость, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія

24 серпня 2012 смерть: Корсунь-Шевченківський, Черкаська область, Україна

24 серпня 2012 поховано: Корсунь-Шевченківський, Черкаська область, Україна

Нотатки

Народився і виріс у селі Капустинці в україноруський православній крестьянській козачій родині.

Пережив голод 1932-1933 рр у селі Капустинці. Залишив спогади. Також згадував, що коли у сім'ї відбирали майно, то майже всі були приїзджі, з односельців був присутній тільки Добровольський (?).

Приймав участь у війні з фашистами. Нагороджений Орденом Великої Вітчизняної Війни II ступеня. Є дані на http://podvig-naroda.ru.

Журналіст. Працював у типографії у місті Корсунь-Шевченківський.

Спогади про голод 1932-1933

"Мені тринадцятий минало..." Хто не знає цих простих і проникливих слів із "Кобзаря". В уяві - Кирилівка. А ген-ген за мальовничим селом розкинулися рівні поля, обрамлені зеленими гаями та перелісками. На пагорбку примостився малий Тарас. За плечима - торбинка, в якій окраєць хліба й цибулина. Пас хлопець чужих овець на чужому полі.

Через сотню літ по тому з'явився на світ і я. У страшному тридцять третьому мені було 13 років. З "Букваря" я вже знав: "Були пани, були раби". Тепер усі колгоспники стали рівними... у злиднях. І про соціалізм у мене склалося своє уявлення: це коли на столі немає ні крихти хліба, ані картоплини. Пасти овець мені не довелось, бо їх поїли селяни у перший рік колективізації. Щоб не дісталися вони "чортові". Лишалася в селянина одна надія - корівчина, без якої існування було просто неможливе. Та, на жаль, не в кожного вона збереглась.

Серед голодних і здичавілих гречкосіїв, як на диво, не вмирав гумор. Ми, дітлахи, декламували:

"Ні куриці, ні свині,

Тільки Сталін на стіні.

Він указує рукою,

Куди їхать за "мукою".

Тридцять другого мої односельці подалися за порятунком на Кубань та Ставропілля. Везли туди те, що було у скринях, а додому поверталися з клунками кукурудзяного борошна. Так і дотягли на млинцях та лемішці до зрілих колосків. Думали, лихо минулося. Та де там...

У 33-му скрині були спустошені. Та й там, у кукурудзяному краї, бешкетували в селах знахабнілі більшовики. Лишалося, як тим смиренним вівцям, терпіти і чекати голодної смерті. Ніхто проти "народної" влади не протестував, бо знав, що кінчиться це страшним Сибіром або зашморгом на шиї.

У попередню осінь "мудрий" Сталін кинув клич: "Забрати хліб з України!". І пішли комуністи та комсомольці витрушувати зерно не тільки з лантухів, а й із горщиків. Саме тепер так при нагоді стала настанова Леніна: "У боротьбі за соціалізм потрібно спиратися на найбідніших", а отже, й на найдурніших. З них, сільських люмпенів, можна було ліпити так званих революціонерів, нелюдів, шакалів. Вони, босяки, не тільки зерно витрушували, але й у погребах перевертали діжки з солінням. Для них було все дозволено. Бешкетувала влада мародерів.

Пам'ятаю випадок у моєму селі Капустинцях Яготинського району на Київщині. Через дорогу від нас жила багатодітна сім'я Тимофія Яременка. Дев'ятеро дівчаток їм Бог послав. Щоб зберегти їм життя, батько приховав клунок жита на печі, зверху поклавши меншеньких діток. І ось вдираються посланці партії. Обнюхали всі закутки обійстя, перевернули солому в повітці - все марно. Метнулися до хати, і перше, що впало орді у вічі, - табунець дітей на печі. До них метнувся наймолодший і, мабуть, найідейніший з прибульців. Піднявши рядно, що вкривало зерно, він аж заверещав од радості: "Ось де вороги ховають хліб!". Поскидали босяки дітей на долівку і взялися змітати зерно. Ні голосіння матері, ні вмовляння батька, ані крики дітей не зупинили мародерів. А навесні пишний цвіт бузку зазирав у шибки хати-пустки - всю сім'ю вивезли на цвинтар у колгоспну яму. Поруч з хатою Яременків стояв будинок із двох кімнат через сіни братів Піщанських. За три роки до того над ним пронісся сталінський "смерч" - розкуркулення. Мусив хазяїн відірвати половину хати. Так і стояв обрубок житла, наче людина без рук, лякаючи перехожих. Нашій сім'ї довелося щодня спостерігати цей "соціалізм у розрізі". Дві оселі й людські трагедії були красномовним символом здичавіння більшовизму.

Затія кремлівських посіпак із заготівлею хліба в наших селян була просто ідіотією. Де могло взятися зерно у селянина, коли у нього відібрали землю і засоби виробництва? На трудодні видавали колгоспникам грами хліба, якого для сім'ї не вистачало. Існував іще один "зашморг" для хлібороба - непосильні податки. Платили люди "народній" державі навіть за те, що живуть на світі. Але якими би облудними і дикими не були плани знахабнілого Сталіна та його оточення, робилося все свідомо, зі злим наміром - винищити українських селян голодом. І це їм, на жаль, удавалося. В південних областях України влітку 33-го тисячі хат стояли пустками, їхні мешканці тепер лежали на цвинтарі. І потяглись ешелони з людьми з Росії. Один з тих переселенців розповідав мені, як його родина переїхала з Брянських лісів у П'ятихатський район, що на Дніпропетровщині. Так і стали українцями, хоч до останніх днів своїх вони цуралися нашої мови, бо їхня була "кращою". Таким способом засмітили південь "русскоязичними". Тепер вони, бачте, вимагають, щоб їхня мова була панівною, державною. Знайшовся для них і поводир - "двічі не судимий". І культура в них незрівнянна з українською, вища, бо "припудрена" матюками.

...У нашій сім'ї хліба не стало на початку грудня. Пам'ятаю, як батько разом із сусідом Терешком Шелехом збиралися в суботу на базар у Яготин. І це взимку за 25 км пішки! В неділю пізно вони повернулися з покупками. Батько ввалився в хату, ледве тримаючись на ногах, поклав на стіл чорну паляницю й заплакав. Він ніби передчував, що це останній хліб у його житті. Ми поїли все, що було в погребі, а потім у хаті стало пусто й моторошно...

Навесні я пас нашу стару корівчину та ще підпасував молочницю бухгалтера колгоспу. У нього водилося борошно, і вдячна ґаздиня щоранку розплачувалася зі мною за роботу: давала два млинці. Одного я ковтав тут-таки, за ворітьми, а другого ніс матері. Вона, страждальниця, уже не піднімалася з постелі. Острижена й худюща, ця жінка зовсім не була схожа на мою лагідну і милу матусю. Ми зі старшим братом всіма силами старалися порятувати матір. Взимку, як голодні вовки, ми пробиралися до скирт у степу снігами, перевівали пшеничну полову і добували з неї золоті зернята. Якщо вдавалося навіяти бодай кілограм зерна, це для нас було неабиякою вдачею. Ми знали: завтра потовчемо його в ступі і буде сяка-така пожива, а отже, життя продовжується на два чи три дні. Корову ми не стали різати, чекали молока, а вона, як на лихо, пізно отелилася. Не всім нам у сім'ї пощастило діждатись омріяного молока. Першою пішла з життя старша сестра, за нею відвезли в колективну могилу і батька. Та ж він, бідолаха, не знав, коли ставив закарлючку на заяві про вступ до колгоспу, що підписує собі смертний вирок.

Перед колективізацією комусь із придурків-чиновників збрело спустити в селі ставок на кількасот гектарів. Селяни бідкалися: як би зараз знадобилося водоймище з рибою! Натомість вітер гнав хвилі на заростях рогози. Ми їли її з сіллю або варили чортзна-що. А ще вишукували в болоті на купинах яйця диких птахів. Коли й цього не стало, я ловив котів і ми варили їх. М'ясо котяче дуже смердюче, тож собаки його не їли, а ми споживали...

Вкарбувався в пам'яті епізод, який вразив дитячу уяву, викликав неабиякий страх. Повз наші ворота просувалася моторошна похоронна "процесія": на двоколісній тачці Григорій Красножон віз на цвинтар загорнутого в рядно свого меншого брата, мого однокласника і друга Сашка. Ще недавно ми пасли разом корів - і раптом його не стало. Я тоді подумав: це й мене так повезуть на той світ...

Серце стискається від болю, коли чуєш розповіді односельців про страждання голодних мучеників. До Федота Чаленка, члена похоронної команди, прийшов Олійників хлопець і байдуже так, глухо каже: "Дядьку Федоте, захороніть мою маму, бо вони ще вчора померли від голоду. А може, поки я повернуся, то й батько помруть, то майте на увазі". Сам же ледь тримався на опухлих ногах. Села українські перетворилися на суцільний концтабір. Нашим людям суворо заборонялося виїжджати за межі республіки. У своїх містах їх ніхто не брав на роботу, бо селяни не мали паспортів. Якщо ж кому і вдавалося втекти в Росію чи Білорусію, їх звідти виганяла міліція. Мій знайомий розповідав, що його батьки втекли в Гомель. Там влаштувалися на роботу на цегельному заводі. Отримували хлібний пайок, гроші, так і розраховували пережити трагедію, що звалилась на Україну. Аж згодом прийшло розпорядження з Москви: всіх українців повернути додому! Добре, що це трапилося перед жнивами, тож люди стригли в полі вночі майже достиглі колоски пшениці і так врятувалися від наглої смерті.

Найстрахітливіші випробування випали на наших матерів. Раніше майже всі сім'ї були багатодітні. Уявляєте картину: прокидаються вранці п'ятеро чи десятеро дітей і просять: "Мамо, дайте їсти". А що вона дасть, коли все забрано? Багато матерів, не витримуючи мук, втрачали розум, помирали або кінчали життя самогубством. Психічно хворі матері вбивали і варили своїх дітей. Страхіття!.. Протягом 1933 року людей у нашому селі стало на 1200 менше. В центрі села Капустинці стоять два обеліски. Один, великий, - на честь загиблих на війні, а менший - тим, кого замордували більшовики. Як свідчать написи на граніті, сталінська "війна" 33-го була набагато жертовнішою, ніж гітлерівське нашестя.

...Мені, старому солдату, дуже боляче дивитись, як сьогодні політичні сліпці та маніяки виходять в містах на демонстрації і вимагають повернення України в Союз. Та ми ж там були! І що нажили? До останнього дня існування СРСР стояли в принизливих довгих чергах за хлібом. І це маючи такі чорноземи!

Спогади про війну з єврофашистами

У страху очі великі

Це було під Смоленськом. Наш автобат підвозив боєзапаси на передову. Страшно було нам, водіям. За кожною машиною ганялись "мессери". А нам не хотілося помирати. Хоч би один наш літак з'явився. За нами німці ганялися, як мисливець взимку за зайцями.

Був теплий літній ранок. Їдемо колоною польовою дорогою. Пахне лісом і сосною. Розвиднілося, а сонце ще не вставало. Ведемо машини спокійно. Раптом передня ведуча різко загальмувала. Вискакує з кабіни наш командир взводу і біжить щодуху вбік на схованку. Я їхав другим у колоні і спостерігав цю картину: із-за лісу вилетіли три ворони, а лейтенанту здалося, що то німецькі літаки. Отямившись, командир повільно повернувся до автомобіля, де на нього чекав водій.

Я сміявся з цього і думав: а, може, завтра і зі мною трапиться подібне і я повторю "подвиг" командира.

Молодь Черкащини, №4. 20 січня 2010 року. http://www.slideshare.net/infomch/042010

Любов і бомби

Становище на Центральному фронті в 41-му було дуже складним. А критичним воно стало, коли німці висадили десант у м.Ярцево, що за 65 кілометрів від Смоленська. Ворог перерізав шосейну дорогу і залізницю. Тепер постачання фронту відбувалося тільки через переправу на Дніпрі, яку майже щодня розбивала німецька авіація.

Ми, автомобілісти, моталися по всіх станціях та полустанках у пошуках боєприпасів, яких уже тяжко було знайти. На одному з полустанків біля Дніпра я випадково знайшов патефон із платівками. Думав, привезу в розташування роти, нехай хлопці розм'якшують душі.

На другий день повертаюсь до своїх зі снарядами, а наді мною летить зграя німецьких літаків.

Влітаю в ліс і падаю в окоп. Полетіли бомби в розташування роти. А на бруствері окопу стоїть патефон, якого хлопці не встигли сховати. І під звуки розривів бомб чуємо слова романсу: "И я говорил, и она говорила, и мы говорили - и все про любовь".

Я слухав оцю всю музику і думав: як же по-дурному влаштоване людське життя - любов і бомби! Кому це потрібно? Тільки оскаженілим політикам. А Бог створив людину тільки для добра та любові.

Музика війни тимчасово затихла. На щастя, цього разу все обійшлося благополучно."

Молодь Черкащини, №4. 20 січня 2010 року. http://www.slideshare.net/infomch/042010

Згадки

"Штучний голод лютував і в усіх інших навколишніх селах. Його страшну картину в селі Капустинці подав у своїх спогадах Феодосій Чаленко, назвавши цифру жертв в 1200 осіб і зазначивши, що на сільському обеліску викарбувано понад 750 імен загиблих. Число жертв він, мабуть, взяв зі спогадів Івана Козуба, який, згадуючи про ту трагедію і свій приїзд у село 1934 року, писав в покаяльному тоні: «У моєму рідному селі Капустинцях восени 1932 року було чотириста дворів і чотири тисячі душ населення. На весну 1934 року зосталося лише дві тисячі вісімсот душ."

"У двадцятий день січня виповнюється 90 років відомому черкаському журналістові Феодосію Чаленку. Сорок років життя Кузьмич - редактор районних газет - шрамківської, городищенської, корсунь-шевченківської "Ленінським шляхом" (нині "Надросся").

Нам, тоді ще молодим, у 70-их роках минулого століття було чого повчитися в дотепному рядку фейлетона, у простоті фрази, у відданості примхливій дамі - Газеті. Написане Феодосієм Кузьмовичем і зараз прикрасить районку. Та її шановний патріарх не лише був і лишається професіоналом, умудреною життям людиною. Не надивуюся його спразі спілкуватися, читати, дошпіртуватися. З ним зустрічаюся, бачу блиск очей, чую схвильований голос і не вірю його літам. Із Чаленком весело і цікаво. З молодими так години миттєво не злітають"

Віталій Прошин. м. Корсунь-Шевченківський - Молодь Черкащини, №4. 20 січня 2010 року. http://www.slideshare.net/infomch/042010

Статті

"Шановна редакці! Пише вам колишній редактор Корсунь-Шевченківської райгазети Чаленко Феодосій Кузьмович, пенсіонер, інвалід війни І групи. «Здавалося б, що старому треба — сиди на дивані та дивись якусь дурницю по телебаченню або читай газети. Так ні, мені, старому, не байдуже, що сьогодні діється в нашому місті."

Джерела

+ + +

Упокой, Боже, Феодосія і учини його в раю, де лики святих, Господи, і праведники сіяють яко світила; усопші люди Твої упокой, презираючи їх всі согрєшенія


Від дідів до онуків

Діди
Петро Васильович Чаленко
народження: Капустинці, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
шлюб: Ганна Герасимівна ? (Чаленко)
Яків Васильович Чаленко
народження: Капустинцы, Пирятинский уезд, Полтавская губерния, Российская империя
шлюб: Олександра Степанівна ? (Чаленко)
Діди
Батьки
Харитина Яківна Чаленко (Герасименко)
народження: 16 жовтня 1884, Капустинці, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
хрещення: 17 жовтня 1884, Капустинська церква Архістратига Михаїла, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
шлюб: Степан Георгійович Герасименко , Капустинська церква Архістратига Михаїла, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Степан Якович Чаленко
народження: 1 серпня 1882, Капустинці, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
хрещення: 1 серпня 1882, Капустинська церква Архістратига Михаїла, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Кузьма Якович Чаленко
народження: 1 липня 1879, Капустинці, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
шлюб: Маріанна Демидівна Бровко (Карпович, Чаленко)
хрещення: 1 липня 1879, Капустинська церква Архістратига Михаїла, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
смерть: 1933, Капустинці, Драбівський район, Прилуцький округ, УСРР, СРСР
поховано: 1933, Капустинці, Драбівський район, Прилуцький округ, УСРР, СРСР
Демидівна Карпович
народження: Нехайки
Маріанна Демидівна Бровко (Карпович, Чаленко)
народження: Нехайки, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
шлюб: Кузьма Якович Чаленко
смерть: 1951, Капустинці, Яготинський район, Київська область, УРСР, СРСР
Батьки
 
== 3 ==
Ганна Кузьмівна Чаленко (Шевченко)
шлюб: Федір Петрович Шевченко
народження: 22 лютого 1912, Капустинці, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
хрещення: 23 лютого 1912, Капустинська церква Архістратига Михаїла, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
смерть: 16 вересня 2004, Капустинці, Яготинський район, Київська область, Україна
поховано: після 16 вересня 2004, Капустинці, Яготинський район, Київська область, Україна
Анастасія Кузьмівна Чаленко
народження: 21 грудня 1904, Капустинці, Капустинська волость, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
хрещення: 21 грудня 1904, церква Архистратига Михаїла, Капустинці, Капустинська волость, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
смерть: 1933
Євдокія Кузьмівна Чаленко (Іллєнко)
народження: 2 березня 1907, Капустинці, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
шлюб: Василь Петрович Іллєнко
хрещення: близ. 2 березня 1907, Капустинська церква Архістратига Михаїла, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
смерть: 3 травня 1997, Капустинці, Яготинський район, Київська область, Україна
поховано: після 3 травня 1997, Капустинці, Яготинський район, Київська область, Україна
Федір Кузьмович Чаленко
смерть: 1933, Капустинці, Драбівський район, Прилуцький округ, УСРР, СРСР
Феодосій Кузьмович Чаленко
народження: 20 січня 1920, Капустинці, Капустинська волость, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
шлюб: Марія Михайлівна
хрещення: 20 січня 1920, Капустинці, Капустинська волость, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
смерть: 24 серпня 2012, Корсунь-Шевченківський, Черкаська область, Україна
поховано: 24 серпня 2012, Корсунь-Шевченківський, Черкаська область, Україна
== 3 ==
Діти
Діти

Персональні інструменти
захист приватності
Генеалогічні досліждення в архівах України
Ваша Е-адреса*
Ваше ім'я*
Ваше прізвище*
Поштовий індекс місця проживання ваших предків в Україні*
Capcha*

Reload
the service is provided by Genealogical Society «Ridni»
Іншими мовами