Михайло Іванович Гордієвський нар. 23 травня 1885 пом. 27 березня 1938

З сайту Родовід

Запис:919957
Перейти до: навігація, пошук
Рід  Гордієвські
Стать чоловік
Повне ім’я
від народження
Михайло Іванович Гордієвський
Батьки

? (Гордієвська) [?]

Іван Микитович Гордієвський [Гордієвські] нар. 13 березня 1854 пом. 14 липня 1927

Вікі-сторінка wikipedia:uk:Гордієвський_Михайло_Іванович

Події

23 травня 1885 народження: Зеленьки, Київська губернія, Російська імперія

народження дитини: Ігор Михайлович Гордієвський [Гордієвські]

народження дитини: Надія Михайлівна Гордієвська [Гордієвські]

шлюб: Олена Оттівна ? (Гордієвська) [?] нар. 1885

27 березня 1938 смерть: РРФСР, СРСР

Нотатки

Михайло Іванович Георгієвський (* 23 травня 1885 — † 27 березня 1938) — історик педагогіки. Племінник Петра Микитовича Гордієвського.

Народився 23 травня 1885 у с. Зеленькі Київської губ. у родині священика. Після закінчення 1905 Київської духовної семінарії вступив на історико-філологічний ф-ет Імператорського Новоросійського університету, по закінченні (1910) залишено на кафедрі філософії з метою підготовки для отримання звання професора під керівництвом М. Ланге. По закінченні аспірантури (1915) склав магістерський екзамен і був зарахований приват-доцентом та магістрантом на кафедрі філософії. У цей же час він працював учителем історії в реальній школі та жіночій гімназії. У 1915–1917 приват-доцент і магістр на кафедрі філософії Імператорського Новоросійського університету та Вищих жіночих курсів у Одесі;, а 1918–1920 — доцент цих закладів. Активний діяч українського національно-визвольного руху в Одесі. Як член української партії соціалістів-революціонерів 1917 був кандидатом до Установчих зборів по Херсонському округу від губкомів селянських депутатів, а в січні 1919 делегатом Трудового конгресу. Протягом 1917–1919 публікувався в газетах: «Українське слово», член товариств «Просвіта» і «Українська хата», «Наше село», «Вільне життя», «Молода Україна», «Боротьба» та працював редактором журналу «Основи». 1920 доцент ОІНО та Одеському гуманітарно-суспільному інституті , де викладав логіку, історію педагогіки, методологію суспільних наук. 1921–1930 — проф. Одеський інститут народної освіти, де викладав історію педагогіки, історію педагогічних течій. Від 14 січня до 1 листопада 1926 — декан фак-ту соціального виховання Одеський інститут народної освіти. У 1920-ті керував науково-дослідною кафедрою педагогіки і педології при Одеський інститут народної освіти (1927–1930), очолював науково-методичну комісію Одеського губкому політичної освіти з питань українізації (1924–1926), був членом Одеського бібліографічного товариства (1926–1930), посідав три посади в Одеське Наукове Товариство при Всеукраїнській академії наук (голова товариства, педагогічної секції та підсекції історії педагогіки). Педагогічна секція під його постійним керівництвом готувала доповіді з історії педагогіки та методики викладання. 1930–1933 — проф. працював в інституті соціального виховання та фізико-хіміко-математичному інституті . У цих закладах викладав: історію педагогіки, методологію суспільних наук, сучасні педагогічні течії, історію суспільних наук. Від 1934 до 1938 проф. кафедри історії стародавнього світу історичного фак-ту ОДУ. 27 березня 1938 заарештований, як «учасник і керівник контрреволюційної есерівської організації за проведення шпигунської роботи». Виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР в Одесі прийняла рішення про розстріл вченого, який того ж дня виконали. Репресіям було піддано його дружину Олену Оттівну, яка працювала викладачем німецької мови в ОДУ та ін-ті зв'язку. 1992 року Генеральна прокуратура України припинила справу за відсутністю доказів.

Почавши свій творчий шлях з вивчення філософії, в 1920-х через різко негативне ставлення радянської влади до цієї науки він був змушений перейти на стезю педагогіки. Центральними темами його досліджень в цей час стали соціально-педагогічні ідеї Г. Сковороди і Й. Песталоцці. Особливу увагу приділив персоналії останнього, погляди якого були безпосередньо пов'язані з актуальними завданнями будівництва нової радянської системи освіти. Продовженням цих досліджень була праця, в якій вчений намагався проаналізувати влив філософії Канта на педагогіку. 1930-х зосередився на вивченні проблеми рабства в стародавньому Римі і працював над рукописом майбутнього дослідження, яке незадовго до виходу в світ було конфісковано співробітниками НКВС.

У Симбірську Ів. Гордієвський прожив до 1917 р., коли після лютневої буржуазної революції зміг повернутися до Івано-Франківська, де й прожив до кінця своїх днів, продовжуючи активну церковно-релігійну, суспільно-політичну та філантропську діяльність. Був похований на території Меморіального скверу Івано-Франківська (могила не збереглася).

Гідним продовжувачем Ів. Гордієвського в українському визвольному русі став його син — Михайло Іванович Гордієвський (1885–1938), який більшість свого життя прожив в Одесі, де він сформувався як освітянин, науковець, де склалися його ідеї щодо становлення державності українського народу. Незважаючи на те, що Одеса є полінаціональним містом, в якому представлені культури багатьох народів світу в свідомості істеблішменту та більшості пересічних людей сформувалася помилкова думка про російськомовність та російськість цього міста. Заперечити цю тезу дозволяють приклади багатьох представників українців, що мешкали в Одесі впродовж ХІХ — ХХ ст. та увійшли до скарбниці відомих одеситів — друкар Ю. Фесенко, зодчий Ф. Нестурх, інженер Й. Тимченко, лікар І. Липа, митець М. Жук, історик М. Слабченко, театральний діяч В. Василько та ін., імена яких уславлюють «Південну Пальміру». Серед числа славетних українців-одеситів своє місце має посісти й постать М. Гордієвського, який одним із перших почав викладати у вищій школі Одеси українською мовою в далекому 1919 р., стояв у витоків впровадження політики українізації в Одесі, став одеським теоретиком української державності[17].

М. Гордієвський не належав до числа людей, хто підхопив ідеї визвольного руху в буремні роки національної революції 1917–1920 рр., а був вихідцем із родини свідомих українців, гідно продовжував ідеї батька. Він народився 23 травня 1885 р. у селі Зеленьки Київської губернії (сьогодні — Миронівського району Київської області). Він пройшов курс навчання в духовній школі міста Богуслава та Київській духовній семінарії (1899–1905)[18]. У серпні-жовтні 1905 р. він навчався на історико-філологічному факультеті Дерптського університету. Захоплений хвилею революції, влітку 1905 р. виїхав до села Лозоватка на Київщині, де мешкав його батько. Разом з місцевим вчителем С. Скрипником він влаштував велелюдний мітинг селян. Від арешту його врятував лише швидкий переїзд до Оде­си, де 10 серпня 1906 р. він написав прохання про переведен­ня його на історико-філологічний факультет Імператорського Новоросійського університету. М. Гордієвський мешкав в Одесі разом зі своєю дружиною — Оленою Оттівною, німкенею за походженням. У 1917 р. у них народився син Ігор, а 1921 р. — донька Наталя.

Головну роль у становленні особистості М. Гордієвсь­кого під час його навчання в Новоросійському університеті (1906–1910) відіграв популярний професор кафедри філософії Микола Миколайович Ланге (1860–1921). Недарма у 1920-ті — на початку 1930-х pp. він тричі робив доповіді про покійного вчителя та опублікував дві статті про нього. Всі характеристики М. Гордієвського про­сякнуті глибокою повагою до М. Ланге як педагога та громад­ського діяча, учасника ліберального руху. Саме М. Ланге надав йому перші уроки філософського мислення, ввів до кола членів Історико-філологічного товариства при університеті та філо­софського гуртка[19].

Ще в юнацькі роки, починаючи з 1903 р., М. Гордієвський захопився політикою. Як член української студентської Громади брав участь у студентських вічах товариства, де познайомився з М. Слабченком, А. Ніковським, П. Клепацьким та ін. учасниками української громади в Одесі. На початку ХХ ст. під впливом комплексу конкретних подій внутрішньої та зовнішньої політики М. Гордієвський все більше переконувався, що причиною все більш посиленої на той час кризи російського суспільства і держави є наростаючий процес розкладання російської монархії, яка намагалася прикрити свою фактичну безнаціональність гаслами православ’я та народності. У результаті цього він захопився активною революційною боротьбою в контексті національно-визвольних змагань, став членом Товариства українських поступовців[20].

У буремні роки Першої світової війни, двох революцій й гро­мадянської війни М. Гордієвський брав активну участь у поді­ях національно-визвольного руху і послідовно обстоював ідею дер­жавного, самостійного та демократичного розвитку України. Почи­наючи з весни 1917 р., в Одесі під редакцією В. Чехівського почав виходити часопис «Українське слово», який видавало товариство «Українська хата» спільно з «Просвітою».

Весною 1917 р. товариство «Ук­раїнська хата» делегувало М. Гордієвського на Український національний з’їзд, який надав повноваження Центральній Раді представляти і захи­щати український народ.

У цей час М. Гордієвський намагався виявити закономірності державного та національного розвитку України, яка на його думку повинна бути одна неподільна. Під час роботи Херсонського губернського українського національного з’їзду 29 червня 1917 р. він виступив з доповіддю, після якої учасники з’їзду прийняли рішення: «Україна повинна мати політично-територіальну автономію в російській демократичній федеративній республіці з забезпеченням прав національних меншостей», а його було обрано до Комісії при Центральній Раді для вироблення статуту Української конституції[21]. Отже, роль М. Гордієвського в одеських подіях української революції 1917 р. полягала передусім у формуванні теоретичних засад українського національного руху.

8 січня 1918 р. відбулося відродження в Одесі осередку «Просвіти». Розпочався процес утворення українських шкіл для дітей та дорослих, відкриття і функціонування книгарень, читалень, різноманітних гуртків, дитячих притулків. Активно почали функціонувати різноманітні хо­рові, театральні та музично-драматичні студії. При «Просвіті» планувалося створити власний кооператив для видачі продуктів членам товариства, влаштувати технічні і загальноосвітні курси. М. Гордієвський також брав участь у діяльності одеської «Просвіти».

За гетьманства П. Скоропадського 1918 р., опозиційно на­лаштована до влади, група осіб зорганізувала видання часописів «Наше село», «Вільне життя» і «Молода Україна». У грудні 1918 р. місто захопив французький експедиційний корпус, хоча фактично керували в місті й далі офіцери Добровольчої армії. У цей час українські партії есерів та соціал-демократів об’єдналися у політичний блок для боротьби з білогвардійцями та окупантами. Есер М. Гордієв­ський разом з соціал-демократом М. Слабченком написали дві відозви французькою мовою до солдатів та офіцерів експедиційних військ. У листівках автори викривали авантюрність дій французь­кого уряду, які намагалися загравати з українськими політика­ми, пропонуючи повернути владу гетьмана. Як член української партії соціалістів-революціонерів М. Гордієвський в 1917 р. був кандидатом у депутати Установчих зборів по Херсонському округу від губернських комітетів селянських депутатів, а в січні 1919 р. — делегатом Трудового конгресу. Водночас був редактором одеського журналу «Основи»[22].

З приходом у квітні 1919 р. в Одесу більшовиків М. Гордієвсь­кий входив до складу редакції газети «Боротьба» — друкованого органу Української партії соціалістів-революціонерів (боротьбистів), був членом міського і губернського виконавчих комітетів разом з О. Шумським, В. Блакитним, П. Любченком та Є. Щепкіним. Таким чином, есер М. І. Гордієвський все більше схилявся до «боротьбистів». У співавторстві з М. Слабченком вони навіть написали «Відкритий лист», спрямований проти більшовицької політики «воєнного комунізму» у питанні національного відродження. Однак, у березні 1920 р. УКП(б) була розпущена більшовиками, а її члени перейшли до лав КП(б)У. Проте, послідовний у власних політичних переконаннях, М. Гордієвський відмовився від член­ства в КП(б)У. Лише в 1925 р. (за іншою версією в 1926 р.) він офіційно оголосив у пресі про вихід з партії боротьбистів[23].

Після остаточного встановлення 7 лютого 1920 р. в Одесі більшовицької влади М. Гордієвський разом з провідними вчени­ми Є. Загоровським, О. Рябініним-Скляревським, М. Слаб­ченком та ін. намагався відновити діяльність Одеського то­вариства історії і старожитностей, історико-філологічного і біб­ліографічного товариств, які через часті зміни влади припиняли діяльність. Проте радянська влада бачила в організованих осередках українства «гнізда буржуазних професорів контрреволю­ційного настрою» і жодним чином не сприяла продовженню їх діяльності[24].

Утвердження у 1920-х рр. одноосібної влади Й. Сталіна, створених ним обмежень та введення тоталітарного режиму призвели до знищення української інтелігенції, «цвіту тодішньої нації». Не зважаючи на постійну заборону писати, видавати, постійні переслідування з боку більшовицької влади, М. Гордієвський та його незламний дух продовжував тримати відступ та захист національної ідеї.

У 1920-х рр. більшовицька Москва ще не встигла придушити українське відродження, тому в Одесі часто влаштовувалися святкування, присвячені великим українським поетам і письменникам. Організатори цих святкувань любили запрошувати М. Гордієвського як головного доповідача, бо він мав репутацію блискучого промовця, умів захоплювати аудиторію. Наприклад, його доповідь про поему І. Франка «Мойсей» мала такий великий успіх, що була надрукована окремою брошурою[25]. У цій брошурі ми знаходимо такий вступ: «Поема має символічне значення. Мойсей символізує тут кращих проводирів українського народу, що сміливо й відважно ведуть, рід свій до світлої будучини. Єврейська юрба, що після сорокалітнього блукання по пустині перестала слухатися свого пророка й не хоче вже йти за ним до Палестини, символізує українське громадянство в тому його стані, в якому воно перебувало під час написання поеми... Датан і Авірон, що відвертають народ від того шляху, яким веде його Мойсей, що відмовляють його від збройної боротьби за опанування Палестини, символізують тих опортуністично настроєних українських діячів, що кожний сміливий крок уважають за злочинство. Єврейське парубоцтво, що під проводом Єгошуї після смерті Мойсея підіймає народ до дальшого походу, символізує українську молодь, в яку вірив поет і яка, на його думку, завоює, нарешті, своєму народові краще майбутнє». Про яке ж «краще майбутнє» для українського народу мріяв М. Гордієвський? Авжеж не про комуністичне. У 1917–1920 рр. він був у лавах тих, що відновили самостійну українську державу УНР і боролися проти більшовиків. Після опанування України більшовицькою Москвою він під примусом підписав заяву про те, що вважає свої попередні політичні погляди помилковими. Ця заява була опублікована в радянській пресі. Лише завдяки цій заяві він міг продовжувати наукову працю і тимчасово вберегти себе від арешту. До комуністичної партії він ніколи не вступав і підписати заяву про вступ до неї відмовився.


Від дідів до онуків

Діди
Діди
Батьки
Петро Микитович Гордієвський
народження: 1842, Київська губернія, Російська імперія
смерть: після 1914
Іван Микитович Гордієвський
народження: 13 березня 1854, Російська імперія
шлюб: ? (Гордієвська)
смерть: 14 липня 1927
Батьки
 
== 3 ==
Михайло Іванович Гордієвський
народження: 23 травня 1885, Зеленьки, Київська губернія, Російська імперія
шлюб: Олена Оттівна ? (Гордієвська)
смерть: 27 березня 1938, РРФСР, СРСР
== 3 ==
Діти
Діти
Онуки
Онуки

Персональні інструменти
захист приватності
Генеалогічні досліждення в архівах України
Ваша Е-адреса*
Ваше ім'я*
Ваше прізвище*
Поштовий індекс місця проживання ваших предків в Україні*
Capcha*

Reload
the service is provided by Genealogical Society «Ridni»