| УВАГА! ПРОЧИТАЙТЕ ЦЕ ЗВЕРНЕННЯ!! |
Микола Федотович Біляшівський
З сайту Родовід
| Рід | Біляшівські |
| Стать | чоловік |
| Повне ім’я від народження | Микола Федотович Біляшівський |
| Батьки | |
Нотатки
Микола Миколайович Біляшівський — знаний дослідник української культурної спадщини. Біолог за фахом, працює в Зоологічному музеї Національного університету імені Тараса Шевченка, але досліджує також фонди багатьох українських музеїв. Онук видатного етнографа, мистецтвознавця й археолога, академіка Миколи Федоровича Біляшівського, організатора й першого директора Київського міського художньо-промислового і наукового музею (тепер Національний художній музей). Малярські твори Т. Шевченка, що експонували на виставці, організованій М. Ф. Біляшівським у 1914 році, згодом перейшли до колекції Державного — тепер Національного — музею Тараса Шевченка.
— Я вивчав, — розповідає Микола Біляшівський, — насамперед історію нашого старого музею — Київського художньо-промислового і наукового музею імені імператора Миколи II, як він до 1917 року називався. Мій дід, Біляшівський Микола Федотович, працював його директором у 1902—23 роках, а взагалі був причетний до його створення від 1898 року; він був членом Київського товариства старожитностей мистецтв і 1899 року ввійшов до його правління. Відтак і справа з Національним музеєм Тараса Шевченка мені небайдужа. Бо те, що сьогодні відбувається з київськими музеями, — це наслідок абсолютного невігластва вищих чільників нашої держави в питаннях історії музейної справи, історії нашої культури, історії України взагалі. Те, що саме старий київський міський музей, який спочатку називався Київський музей старожитностей і мистецтв, а з 1904 року прибрав назву — Київський художньо-промисловий і науковий музей ім. імператора Миколи ІІ, i за доби української незалежності на початку ХХ ст. перетворився на Український національний музей, в будинку якого було створено Державний герб України, — і це не збіг обставин, а напрочуд символічна закономірність. Бо перший загальноприступний київський міський музей від початку показував світ отієї старої української цивілізації, яка неспростовно свідчить, що Україна має свою долю в Історії. Як писав Костомаров, Шевченко відкрив льох, де було зачинено українську історію. І звідти повіяло спогадами про давні цивілізації і прадавність українства. А Шевченко, до речі, був ще й тим, хто безпосередньо спричинився до створення в Києві центральних музеїв нашої країни. Адже, Василь Васильович Тарновський, під колекцію українських старожитностей якого колись і створювали перший загальноміський київський музей, почав збирати їх ще за життя поета під впливом його поезії та особистого знайомства з ним. Але Київська міська дума 1896 року не погодилась прийняти цю колекцію в дар місту, щоб вона стала основою київського музею, і Тарновський заповів його Чернігову. Коли ж Київське товариство старожитностей і мистецтв, у роботі якого Тарновський до самої смерті брав участь, усе ж спромоглось спорудити для музею окремий будинок, Василь Васильович вирішив переписати свій заповіт знову на Київ. Та несподівана смерть мецената 13 червня 1899 року перешкодила цьому. Уявіть собі, що навіть генерал-губернатор Ігнатьєв, який забороняв вистави українською мовою, знав, що є українські старожитності і саме їх треба показувати в київському музеї. І голова Імператорської археологічної комісії граф Олексій Бобринський це знав. Ось лише Київська міська дума не знала, що їх треба зберігати, — і тому музей Тарновського лиха доля валуєвських часів «випхала» в Чернігів, і він і досі там. Без будь-якої належної уваги сьогоднішнього і вчорашнього, і позавчорашнього урядiв уже буцімто незалежної України. Це наша, так би мовити, «оружейна палата», — а її опустили до рівня обласного музейного зібрання!
Пан Микола розповів усі нюанси родинної історії про отця Феодота про діда Миколу і багато чого цікавого ще.
Від дідів до онуків
