| УВАГА! ПРОЧИТАЙТЕ ЦЕ ЗВЕРНЕННЯ!! |
Олександр Терентійович Олесь Гончар Біличенко (Гончар) нар. 3 квітня 1
З сайту Родовід
| Рід | Біличенки |
| Стать | чоловік |
| Повне ім’я від народження | Олександр Терентійович Олесь Гончар Біличенко |
| Зміни прізвища | Гончар |
| Батьки
♂ Терентій Сидорович Біличенко [Біличенки] ♀ Тетяна Гаврилівна Гончар [Гончарі] нар. 1893 пом. 26 грудня 1920 | |
| Вікі-сторінка | wikipedia:uk:Гончар_Олесь_Терентійович |
Події
3 квітня 1918 народження:
народження дитини: ♀ Гончар [Гончарі]
народження дитини: ♂ Гончар [Гончарі]
шлюб: ♀ Валентина Данилівна Мала (Гончар) [Малі]
14 липня 1995 смерть:
Нотатки
|
Олександр (Олесь) Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року у слободі Суха (тепер Кобеляцького р-ну) Полтавської області у сім’ї робітників Терентія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів; батько перед війною працював у приміському колгоспі (де й загинув від німецької авіабомби), мати — на заводі металевих виробів.
У 1921 р. померла матір Олександра, хлопець переїхав до бабусі та дідуся (батьків матері), з 1925 р. вчився у рідному селі, потім у с. Хорішках. У 1933 р.— після закінчення семирічної школи в с. Бреусівка Козельщинського району працював у редакції районної газети “Розгорнутим фронтом” (с. Козельщина). Протягом 1933—1937 pp. О. Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики ім. М. Островського, по закінченні недовго працював учителем у с. Мануйлівка, потім — в обласній молодіжній газеті “Ленінська зміна”. З 1937 р. почав друкувати (переважно оповідання) в “Літературній газеті”, “Піонері!”, “Комсомольці України”, “Молодому більшовикові”. Поступив на філологічний факультет Харківського університету. У 1938—1941 pp. створені новели “Іван Мостовий”, “Черешні цвітуть”, “Орля”, повість “Стокозове поле”. У 1941 р. з третього курсу Харківського університету в лавах студентського батальйону О. Гончар добровольцем пішов на фронт, був двічі поранений. Писав поезії (видані 1985 р. окремою книгою “Фронтові поезії”). Нагороджений орденами “Слави” і “Червоної Зірки”, трьома медалями “За відвагу”, медаллю “За оборону Києва”. У 1945 р. О. Гончар демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет у 1946 р., працював асистентом кафедри української літератури цього університету, переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інститут літератури|Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, почав професійну літературну діяльність, в журналі “Україна” надрукував романтичне оповідання “Модри Камень”. Протягом 1946—1947 pp. О. Гончар написав романи “Альпи”, “Голубий Дунай” (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1948 р.), “Злата Прага” (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1949 р.), які склали трилогію “Прапороносці”, уперше опубліковану в журналі “Вітчизна”. У 1947—1959 pp. вийшли його повість “Земля гуде”, збірки оповідань “Новели”, “Весна за Моравою”, “Південь”, “Чари-комиші”, “Маша з Верховини” та ін., повісті “Микита Братусь” (1951), “Щоб світився вогник”, романи-дилогія “Таврія” (1952), “Перекоп” (1957), книги нарисів “Зустрічі з друзями” (1950, про Чехословаччину), “Китай зблизька” (1951). У 1959—1971 pp. Олесь Гончар був головою правління Спілки письменників України, у 1959—1986 pp. — секретарем правління Спілки письменників СРСР, депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР. Роман “Людина і зброя” (1960 р.) отримав Державну премію УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1962 року. У 1961 р. вийшла книга нарисів “Японські етюди”, у 1963 р. — роман у новелах “Тронка” (Ленінська премія, 1964 р.). У 1966 р. на V з'їзді письменників України Олесь Гончар виступив з доповіддю “Думаймо про велике”. У 1968 р. був опублікований роман “Собор”. Протягом 1970—1976 pp. письменник створив твори: роман “Циклон” (1970), збірник статей “Про наше письменство” (1972), повість “Бригантина” (1973), роман “Берег любові” (1976). У 1973 р. він очолив Український республіканський комітет Захисту миру, став членом Всесвітньої Ради Миру. У 1978 р. Олеся Гончара обрано академіком АН УРСР, присуджено звання Героя Соціалістичної Праці. Роман Гончара “Твоя зоря” (1980 р.) отримав Державну премію 1982 р., вийшов збірник статей “Письменницькі роздуми” (1980). У 1986 р. опубліковані повість “Далекі вогнища”, новели “Корида”, “Чорний яр”, “Двоє вночі”, повість “Спогад про океан”. Олесь Гончар у 1990 р. вийшов з КПРС (вступив 1946р.). У 1991 р. опубліковано збірник статей “Чим живемо. На шляхах до українського Відродження”. У 1992 р. Олесю Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). У 1993 р. Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав Олеся Гончара “Всесвітнім інтелектуалом 1992—1993 років”.
Олесь Гончар помер 14 липня 1995 р., похований у Києві на Байковому кладовищі.
У 2005 р. Президент України присвоїв Олесю Гончару звання Герой України (посмертно). 2001 року у сквері на перетині вулиць М. Коцюбинського і Чапаєва втановлено пам’ятник О.Гончару.
Оле́сь (Олекса́ндр) Тере́нтійович Гонча́р (* 3 квітня 1918, Ломівка — † 14 липня 1995, Київ) — український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (9 березня 1962), голова Спілки письменників України (1959–1971), академік НАН України (1978).
Народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка неподалік Катеринослава.
Хата-музей Олеся Гончара в селі Суха Кобеляцького району Полтавської області Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської області. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір.
Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник.
У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Через багато років письменник згадував: «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…»
Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» тощо) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті. 1936 р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.
У червні 1941 р. О.Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який був нагороджений державною премією ім. Т. Шевченка. Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом.
Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».
Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки у місті Дніпропетровськ, де він жив у районі Ломівка в домі у своєї сестри, що ще досі проживає там (1995 р.). В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці».
На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Сталінськими преміями, дали тоді Юрій Яновський, Павло Тичина, Олександр Фадєєв, Остап Вишня.
У 1959–1971 роках Олесь Гончар — голова правління Спілки письменників України, у 1959–1986 роках — секретар правління Спілки письменників СРСР.
Від 1973 р. — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України.
Письменник Володимир Яворівський у 1980 році написав, що до шістдесяти років Гончар зміг досягти виключно всього, чого спроможен досягти письменник на високому перевалі життя в нашій країні: бути Героєм Соціалістичної праці, бути депутатом Верховної Ради СРСР… Бути кандидатом у члени Центрального Комітету КПРС (брати участь у розв’язанні усіх найглобальніших проблем, які вирішуються не лише в країні, а й на планеті!)[2]
Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника. Твори Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.
Олесь Гончар був нагороджений багатьма орденами та медалями. Помер 14 липня 1995 року. Похований на Байковому цвинтарі.
...
У жовтні 1990 О.Гончар на знак солідарності з голодуючими студентами (серед них була і його внучка Леся), написав заяву про вихід з КПРС.
Тепер це частина міста, а раніше було село, потім виселок Орджонікідзе, на околиці міста, яке колись газети називали "містом чавуну й сталі". Виселок напівсільський, напівміський, розташований на лівому березі Дніпра, де з півдня через річку видніють мартени й домни Петровки, а вночі над Ломівкою палають заграви, коли виливають відходи з мартенів.
З півночі до Ломівки тулиться трубний завод імені Карла Лібкнехта, зі сходу завод імені Комінтерну. А з заходу до Ломівки підходять чорноземні неозорі лани довколишніх сіл. Звідси виходили кадри для заводів, що обступали з трьох сторін селище. Тут в районі, що ближче до чорноземів, на вулиці, яку раніше йменували Оселедівкою, жили майбутні батьки Олеся Гончара – Тетяна Гончар та Терентій Біличенко, і де хлопчик з’явився на світ.
Усталеним є твердження, що Олесь Гончар народжений в селі Суха на Полтавщині. І прізвище він носить не батькове, а те, що йому надав дядько Яків, материн брат, в якого жив хлопець після смерті мами Тетяни.
Привів Яків Гаврилович Олеся до школи й сказав вчителеві: "Запишіть Сашка Гончаря в перший клас". І відтоді й жив він з цим материним прізвищем, довгий час навіть не підозрюючи, що по батькові він Біличенко.
Олесева сестра Олександра так розповідає про той час: "Моєму братові Олесю ще не було й трьох років, як померла наша мама. Із Сухої незадовго до маминої смерті приїхала бабуся Пріська, мати нашої мами, і забрала напівсироту до себе в хату, в якій вона жила разом зі своїм сином Яковом.
З малоліцтва Олесь на налигачі пас по межах корову. Бідна дитина! Ніяк спокійно не можу про це згадувати. Я ж хоч трохи бачила маму, чула її голос, і пісню запам’ятала, яку вона співала, і ласку її пригадую… А що Олесь народився тут, в Ломівці – це я точно знаю. І мамину пісню пам’ятаю, яка ніколи не забувається…
Історія родин Біличенків та Гончарів досить складна.
Зовсім юною дівчиною Тетяна Гончар потрапила до Катеринослава (це найближче до її полтавського села індустріальне місто). Служила нянькою, потім тяжко працювала на заводі, де підірвала своє здоров’я. Невдовзі захворіла й узимку 1920 року померла. Терентій Біличенко зійшовся з її двоюрідною сестрою Єфросинією Каленик. У новій сім’ї народилися двоє синів, котрі загинули в роки війни. Дідусь та бабуся — Гаврило та Єфросинія Гончарі, не могли спокійно дивитися, як страждає їхній онук, й, узявши його до себе погостювати весною 1921 року, в Катеринослав не повернули. Значну роль у житті юного Олександра зіграв його дядько по матері — Яків Гончар (комуніст, працював головою сільради), котрий по-батьківські турбувався про племінника. Був таким уважним, що дехто з односельців вважав його прийомним батьком О. Гончара.
У Сухій майбутній письменник навчався в початковій школі. Закінчив Бреусівську семирічку й із 1931 року працював у Козельщинській районній газеті «Розгорнутим фронтом».
- http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=145823
- http://82.207.73.0/index.php?option=com_content&view=article&id=38%3A2009-09-09-10-09-40&catid=2%3A2009-11-12-10-53-55&Itemid=17&lang=uk
Від дідів до онуків
шлюб: ♂ Терентій Сидорович Біличенко
смерть: грудня 1943, СРСР
