Никодим Петрович Смоктій

З сайту Родовід

Запис:680969

Перейти до: навігація, пошук

Повне дерево
Поколінний розпис

Рід	Смоктії
Стать	чоловік
Повне ім’я від народження	Никодим Петрович Смоктій
Батьки ♂ Петро Смоктій [Смоктії]

Нотатки

Ось і підійшли ми до Смоктієвих гнізд. Окрім Никодима, загніздилися тут Хрисант Смоктій, Ілько Смоктій, Улас Смоктій, Андрій Смоктій. Тепер на обійсті Никодима жив інший чоловік. Сюди на початку 1920-х візник Гермоген Гугля притарабанив на возі двох чекістів, які приїхали “забирати” Смоктія. Той попрохав дві хвилини, мовляв, візьме торбу сухарів, а сам – на кухню, з якої був лаз у бур’яни. І втік. А Гермогену ще й пригрозив пістолетом, мовляв, мовчи, бо уб’ю.

Втік Смоктій аж до Владивостока. Невдовзі і тут розгаздувався. З бездомного втікача став знову заможним господарем. Та у 1930-х зустрів випадково земляка – міліціонера з Кобриного, що поруч із Гусаковим... Знаючи, чим для нього може завершитися ця зустріч, Никодим до своєї оселі вже не заходив... Втік на другий кінець СССР – на Кубань, до Армавіра, де у нього були родичі. Як водиться, новий господар, що оселився на Смоктієвих гніздах, не відав, що колись тут викрешував вогонь запеклий чоловік – Гусаківський курінний Вільного козацтва Никодим Смоктій.

http://hol-yar.nf.ua/2011-02-09-21-20-00/54----2005/125-2011-04-11-01-17-01/765-2011-04-13-10-46-28

У березні 1917 року списа витягнув і колишній фельдфебель російської армії Грицько Іванченко. Напевно, вийняв він зі сховку й іншу зброю. Та взявся разом із господарем Никодимом Смоктієм, що жив неподалік, на кутку Галайки, організовувати односельчан. Козацький відділ зростав швидко. Першими зголосилися до Гусаківської сотні Гнат Карпенко, Євмен Орленко (згодом сотник), Мехтодь Русалівський-Грім (заспівувач), Ларіон Кордюк (сурмач), Павло Квашенко (писар), Максим Іванченко, Семен Іванченко, Іван Вдовиченко-Ремез, Софрон Рябенький-Мовчан, Іван Думанський, Максим Вдовиченко, Вівсей Рудченко (Рудниченко?), Улас Смоктій, Платон Соколенко, Тиміш Пономаренко, Дементій Лозовий, Спиридон Фартушний, Іван Лісовенко, Сидір Білобрух, Іван Рябенький, Максим Рябенький, Микита Рябенький із сином Самійлом, Охрім Заграничний із сином Василем, Филимон Оксененко, Петро Ткаченко-Залізняк, Стратін Хавалко, Ксенофонт Русалівський, колишні матроси броненосця “Потьомкін” Самійло Вусатий і Марко Монастирський.

Назвали вони себе вільними козаками, – мабуть, на противагу тим козачкам, що служили “царю-батюшкє”. “А ми вільні! Ми – козаки!” Це була перша у новітній час бойова українська частина. Від неї і почалась Українська революція, відтак саме у Гусаковому відновлено перервану українську історію. Очолив першу сотню Вільного козацтва Грицько Іванченко.

Сотня швидко зросла до 240 осіб. У Гусаковому та сусідніх селах забив гарячий пульс козацького життя. Невдовзі у волості створили курінь. Гусаківським курінним став Никодим Петрович Смоктій. Був він молодшим братом українського етнографа Андрія Смоктія, який публікував свої праці в “Киевской Старине”. Андрій Смоктій написав і видав книжечки про Тараса Шевченка, Устима Кармалюка та оповідки з життя козаків, чумаків і селян3. Напевно, і молодшому братові оповідав не раз про гайдамаків, про козацьке минуле України. Може, якраз тоді й зародилася у Никодима мрія відродити козацтво.

Юрій Тютюнник писав про нього: “Був то заможний господар, мав до двадцяти десятин власної землі. Мав тридцять п’ять років, (був) високий, чорнявий, лагідної натури… освіту одержав у Звенигородській двокласовій школі; багато читав; Смоктієві допомагали Ковтуненко та Пищаленко, люди з вищою освітою; обидва звенигородці. Всі вони у війську не перебували”.

Гусаківці вирушили в агітаційний рейд по сусідніх селах. “Дехто у саморобному сідлі з дубовим списом. Інший з довгою шаблею, відібраною у поліцейського. Небагато з них мали бойову та мисливську зброю. У Розсоховатці, Новоселиці, містечку Катеринополі, в Степному, Юрківці, Багачівці, Козацькому, Княжій, Тарасівці, Кирилівці (Керелівці), Ґудзівці, місті Звенигородці, в Озірній та Вільхівці провели мітинги. Сотні селян там записувалися у Вільне козацтво”.

У козацтво йшли насамперед, щоб оборонити села від російських дезертирів – утікачів із Південно-Західного фронту, які, прямуючи до Совдепії, грабували українське селянство. Козаки одразу ж заволоділи зброєю, що зберігалася на військових складах. Чисельність сотень залежала від кількості мешканців села. Найчисельнішою була Кирилівська сотня – до 1000 козаків. Горді земляки Тараса Шевченка стали в лави захисників Вітчизни одні з перших. Сотні однієї волості об’єднувались у курінь, курені, у свою чергу, складали кіш.

Організаторами, а отже, й курінними стали: Кальниболотської (Катеринопільської) волості – Семен Гризло, Тарасівської – Ананій Шевченко, Лисянської – Сорока, Козацької – Шаповал, Пидинівської – Красюк, Вільховецької – Антін Шкільний. До Пидинівського куреня входили Моринська, Будинська та Пидинівська сотні. Моринська нараховувала понад 500 козаків. “У кожній сотні були сотник, хорунжий, писар, скарбник, санітар та бібліотекар із похідною книгозбірнею”.

Вже у березні 1917-го у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного козацтва. На ньому кошовим отаманом обрано народного вчителя Семена Гризла. Ухвалили і постанову, в якій зазначалося, що козацтво організовується “для оборони вольностей Українського Народу та охорони ладу”. Окремим пунктом було вказано, що до козацтва не можна приймати “людей, ворожих до України” та покараних судом за кримінальні злочини.

Як водиться, новий господар, що оселився на Смоктієвих гніздах, не відав, що колись тут викрешував вогонь запеклий чоловік – Гусаківський курінний Вільного козацтва Никодим Смоктій.