УВАГА! ПРОЧИТАЙТЕ ЦЕ ЗВЕРНЕННЯ!!

Миколаївна Кравців (Косів) пом. близ. 1954

З сайту Родовід

Запис:735036

Рід	Кравціви
Стать	жінка
Повне ім’я від народження	Миколаївна Кравців
Зміни прізвища	Косів
Батьки ♂ Микола Кравців [Кравціви] нар. 1877 пом. 23 липня 1934

Події

29 липня 1944 народження дитини: ♂ Богдан Косів [Косіви] нар. 29 липня 1944

близ. 1954 смерть:

Нотатки

Дуже мало мешканців міста можуть назвати себе корінними калушанами. Однак, у 50-х роках минулого століття Калуш став домівкою для багатьох людей, які своїми життєвими історіями збагатили його історію. Одним із таких є Богдан Косів. У Калуш його привели родинні зв’язки із забороненим радянською системою поетом Богданом Кравцівим. Минуле, в особах працівників органів безпеки, не полишало чоловіка аж до розпаду Радянського Союзу. І навіть, не зважаючи на це, Богдан Косів зумів скласти родовід своєї родини. Хоча набагато ціннішими видалися його власні спогади. Дорога на Захід пролягала через численні ріки і ліси. Із них вибиралися далеко не всі. Однак, виходу не було: тікати від тоталітарної системи зважилися ті, хто бажав кращого собі і своїм дітям. Серед численних “утікачів” опинилися дві рідні сім’ї: Кравцівих і Косівих. Кравціви — втекли, Косіви — залишилися. Родина довго не могла об’єднатися. Однак, більш, ніж через півстоліття, рідні люди таки знайшли одне одного.

Сім’я Косівих була однією з тих багатьох, які тікали від тоталітарної системи за кордон. Оскільки моста через річку Стрий не було (його на той час підірвали фашисти. — Авт.), то перебиралися підводою. Саме на підводі 29 липня 1944 року народився Богдан Косів. Утекти родині так і не вдалося, хоча емігрували найближчі мамині родичі — сім’я Кравцівих.

Тож, сім’я Косівих із маленьким Богданом повернулася до села на Львівщині. Батько став директором школи. Мати — також вчителювала, знала багато мов. Тож, діти, яких у сім’ї тоді було четверо, ще довго не здогадувалися, чому однієї ночі на початку 50-х років їх разом із кількома сім’ями поспішно вивезли із села. Відтак, привезли на пересильний пункт до Бібрки, а потім — у Сибір. Їхали майже місяць. Товарняком. Тодішні спогади Богдана Косіва про дорогу перегукуються з епізодами з романів Івана Багряного і Василя Барки. Замість туалету — дірка посеред вагону. Якщо хтось по дорозі помирав — викидали із потяга просто на узбіччя.

Так минув тиждень. По прибутті до Томської області, батькові дали підводу, дітей — позапинали ганчір’ям, і — відправили у село Куроліно. Відстань, за сибірськими мірками, — невелика: 40 кілометрів. Батько тягнув підводу сам. Тож, заїхавши на підводі у невеличке село взимку, влітку з нього, практично, не можна було вибратися. Довкола села — непрохідне лісове болото. Щоб його подолати, доводилося кілька десятків кілометрів перебиратися по слизьких дерев’яних колодах.

— Спочатку ми просто голодували, адже їсти нам не давали нічого. Батькові, який був інвалідом другої групи, дали роботу на лісоповалі. Але, вона йому була не під силу. Тож, пригадую, на Різдво сусіди нам принесли… одне яйце і грудочку цукру. Їжу поділили між дітьми. Коли пізніше повернулися в Україну, то не могли наїстися. Особливо смакували яблука. Нас часто підгодовували сусіди. Загалом, люди у Сибіру були дуже добрі. Серед них були і литовці, і турки, і навіть росіяни, але найбільше було українців, — розповів “Вікнам” Богдан Косів. — Урятувала всіх невеличка ділянка землі, яку батько взяв для обробітку. Вирощували переважно картоплю. Згодом батько знайшов роботу продавця у крамниці. Діти — навчалися. Винити у своїх поневіряннях тодішню систему навіть на думку не спадало. Коли березневого ранку 1953 року із гучномовця у Куроліному пролунало повідомлення про смерть Йосипа Сталіна, діти, і, звичайно, ми — заплакали. Нам тоді здавалася непоправною ця втрата, адже всі впевнені були, що живуть для Сталіна, і — навпаки, він — для нас.

У Сибіру були холодні весни, коли шум від льодоходу на річці Обі було чути за кілометри. Одного року крига на своєму шляху знесла кілька метрів берега, і, водночас, відкрила справжнє обличчя тієї системи: у землі виявили сотні людських кісток. Було і “холодне літо 53-го”. Якщо для більшості населення Радянського Союзу гостросюжетний фільм був просто цікавим фільмом, то мешканці села Куроліна по кілька діб не дозволяли дітям виходити із хати, оскільки у районі хазяйнували кримінальні злочинці, яких амністували після ХХ з’їзду ЦК КПРС. У поселенні навіть було кілька вбивств, пограбувань і згвалтувань.

Невдовзі після поселення у Сибіру, практично, від голоду, померла мати. Відтак, батько почав активно просити про повернення в Україну. Для того, щоб добитися дозволу повернутися, потрібно було написати кілька листів по Президії Верховної Ради СРСР. Після численних відмов 1957 року дозвіл таки надали. Однак, про повернення на Львівщину не могло бути навіть мови. Тож, оселилися на Тернопільщині, у містечку Козова, де батько працював бухгалтером у райспоживспілці. Богдан Косів заступив на службу в армії у далекій Архангельській області, де прослужив три роки.

І тільки незадовго до смерті батька дізнався від нього про справжню причину своїх поневірянь у Сибіру і звільнення з перспективної роботи: покійна мати Богдана Косіва була сестрою одного з найбільш яскравих і талановитих поетів Галичини — Богдана Кравціва. Родича не знав ніхто з дітей, і навіть не здогадувалися про походження сім’ї. Однак, тільки за невидимий родинний зв’язок мусили заплатити роками поневірянь по світі кількох поколінь діяча підпілля.

Богдан Косів почав активно вивчати історію свого роду. Виявилося, що він — далекий нащадок митрополита Костянтина Богачевського. Потім дізнався і про Богдана Кравціва. Так, раз по раз у газетах з’являлися розгромні статті проти поета, де радянські ідеологи погрожували поквитатися з Богданом Кравцівим і з його творчістю.