УВАГА! ПРОЧИТАЙТЕ ЦЕ ЗВЕРНЕННЯ!!

Рід:Сулими

З сайту Родовід

Показати записи тільки з цієї локалізації

В цій книзі описані повідомлення Нащадків Дворянського Роду Сулієвих та старинного шляхетного Роду Гетьмана Івана Сулими і Гетьмана України Івана Мазепи з періоду 1550 року по 2009 рік.

http://ukr-ds.org.ua/archives/345

Рід Сулим продовжився через синів Івана Михайловича. Останки одного з них, переяславського полковника Федора Івановича, покояться в родинній усипальні - в церкві села Сулимівка, збудованій ще за життя гетьмана. Точніше, прах Федора Сулими лежить під порогом церкви (під яким з них?). Такою була воля переяславського полковника - поховати під порогом у грубому волосяному одязі зі списом і шаблею, "щоб кожен, хто заходить до храму попирав мій прах ногами". Дивне бажання було виконане. У склепах церкви лежав прах і багатьох пізніших сулимівських нащадків, чимало з яких стали видатними людьми. Серед них генеральний хорунжий Війська Запорізького та наказний переяславський полковник Іван Федорович Сулима, переяславський полковник Семен Іванович Сулима, надвірний радник Семен Семенович Сулима, секунд-майор Євстафій Семенович Сулима, військовий товариш Федір Олексійович Сулима, титулярний радник Данило Олексійович Сулима, колезький асесор Яким Якимович Сулима, осавул Війська Донського Олександр Андрійович Войцехович. Також у родинному склепі поховано найвідомішого з нащадків гетьмана - Якима Семеновича Сулиму, який був генерал-майором царської армії, таємним радником та генеральним суддею Малоросії. За рішенням священного синоду, зважаючи на особливі заслуги, його мали поховати на цвинтарі Києво-Печерської лаври, але дружина наполягла, щоб останки чоловіка Микола Семенович Сулима

перевезли до Сулимівки. Микола Семенович Сулима

Серед відомих представників роду Сулим є й такі, що не поховані в родинному склепі. Це Єпископ Харківський та Слобідський Христофор Семенович Сулима, а також генерал-лейтенант Микола Семенович Сулима - учасник багатьох військових кампаній, герой Бородінської битви (за яку йому і присудили чин генерала). Рід Сулим був споріднений з багатьма українськими шляхетськими родами. Так дружина Івана Федоровича Сулими (онука Івана Михайловича) була рідною сестрою гетьмана Павла Полуботка. Син Івана Федоровича, Яким, одружився з представницею роду Скоруп - Марією. Одну з дочок Яким Іванович видав за Івана Андрійовича Войцеховича, радника Чернігівського намісницького правління, майбутнього пензенського віце-губернатора. Після себе Сулими залишили фамільний архів, який складається із документів трьох споріднених родин - Сулим, Скоруп та Войцеховичів. Архів має величезну історичну цінність. Найціннішими є 28 документів (гетьманських універсалів та королівських пільг) на володіння містечками і селами. Ці документи охоплюють 1659-1663 роки, а взагалі опублікована частина архіву охоплює період з 1628 по 1818 роки. Сулимам належали десятки сіл та хуторів. Вони мали величезні статки. Але зараз рід Сулим завершився. Вони багато зробили за своє існування, тому залишили по собі гарну пам'ять, яка (як це не банально звучить) житиме довго. І хочеться сподіватись, що житиме вона не лише завдяки географічним назвам населених пунктів та вулиць.

Сулимівка № 1

Село Сулимівка, Бориспільський район, Київська область. Сулимівку було подаровано Івану Сулимі польським гетьманом Станіславом Жолкєвським. Це

Церква в селі Сулимівка (Бориспільський район, Київська область), один із родинних склепів та новозбудована криниця

Залишки сулимівської садиби та парк (Сулимівка, Бориспільський район, Київська область)

Київська "Сулимівка" в ХІХ та ХХІ століттях

село стало головним родинним маєтком Сулим.

Залишки сулимівської садиби та парк (Сулимівка, Бориспільський район, Київська область)

Київська "Сулимівка" в ХІХ та ХХІ століттях

У 1622-1629 роках Іван Сулима побудував у селі Покровську церкву, яка стоїть і донині. Це кам'яна поштукатурена споруда, що є одним із ранніх зразків стилю української архітектури. Свого часу церква могла виконувати фортифікаційні функції. Також вона слугувала усипальнею для роду Сулим. Покровську церкву можна вважати однією з головних пам'яток культової архітектури Лівобережжя, створених у першій чверті XVII століття. Внутрішнього розпису вона ніколи не мала. Стіни церкви прикрашались іконами, які у випадку нападу забирались із церкви. У XVIIІ столітті у храмі з'явилась ікона "Покрова", а також портрети Семена Сулими та його дружини Параски. Ці портрети вважаються шедеврами українського живопису заключного періоду "козацького бароко" і зберігаються (разом з іконою "Покрова") в Національному музеї українського образотворчого мистецтва. Довгий час церква мала тесове покриття, але 1838 року його замінили на залізне (при цьому, ймовірно, було змінено форму купола). А у 1900 році до церкви прибудували триярусну дзвіницю. Знавці архітектури твердять, що це значно спотворило загальний вигляд храму. У 1886 році поряд із храмом поховали князя Петра Олександровича Багратіона, що був племінником відомого полководця Петра Івановича Багратіона. Тоді ж у Сулимівці залишились жити сестри князя - останні із відомого грузинського роду Багратіонів. Княгині так і не одружились, хоча вважались красунями і мешкали в Сулимівці до приходу радянської влади. В радянські часи їх вислали звідси (очевидно у табори). Сулими мали в селі велику садибу, від якої зараз лишився один дерев'яний будинок. Навколо садиби було розбито великий парк, який зараз хоч і вважається пам'яткою садово-паркового мистецтва, але перебуває в далеко не найкращому стані. До такого стану його довела радянська влада та перші роки незалежності. В радянські часи сулимівська церква була пограбована. Із склепів винесли майже усі останки Сулим, а також старовинні ікони і портрети. В церкві розміщували і табір для військовополонених, і стайню, і склад. Святиню врятувало те, що у радянської влади було двояке відношення до роду Сулим. В першу чергу це були представники ненависного дворянства - пригноблювачі народних мас. Але Івана Федоровича Сулиму вони вважали повстанцем проти гнобителів (ледь не революціонером) і сподвижником Богдана Хмельницького, тому мали до нього деяку повагу, і навіть Сулимівську вулицю в Києві не стали перейменовувати. Вже у період незалежності згадали про Сулимівську церкву. Було проведено мінімальну реставрацію. Коштами прочан відновили іконостас, яким раніше слугувала ширмочка. За допомогою мецената Олександра Котелянця на церковному подвір'ї збудували криницю. Але роботи біля церкви ще непочатий край. Як і в парку, який поступово заростає чагарниками.

Сулимівка № 2

В центрі Києва, на вулиці Лютеранській, серед старовинних помпезних будинків, що в минулому належали відомим дворянським родинам, є лише одна пам'ятка архітектури та містобудування національного значення. Це будинок, який в 1833-1835 роках збудував Яким Якимович Сулима. За ним закріпилася назва "Сулимівка". Яким Якимович був сином генерал-майора царської армії, таємного радника та генерального судді Малоросії - Якима Семеновича Сулими. Він був високоосвіченою людиною, цікавився архітектурою та садівництвом. "Сулимівка" була задумана як великий маєток, який мав простягатись аж до Бесарабки. Автором проекту був сам Сулима, а також міський архітектор Людовик Станзані. "Сулимівка" була одним з найбільших будинків тогочасного Києва. Її вінчав великий купол, а фасад прикрашали класичні колони. Але споруду не добудували. Завадила цьому смерть власника у 1840 році. Одразу після смерті Якима Якимовича, не витримавши навіть траур, його дружина, Уляна Степанівна Вишневська, вийшла заміж за генерала від артилерії Ніколая Ловцова. Казали, що недруги Вишневської прокляли "Сулимівку". Поряд з будинком до будівництва розташовувалось лютеранське кладовище, яке знесли. Ці два фактори надавали "Сулимівці" особливої таємничості. Довгий час в ній ніхто не мешкав. Очевидці розповідали про якісь примарні напівпрозорі фігури людей, що періодично з'являлись у вікнах споруди. У підвальних приміщеннях ніби-то чули дивні звуки, схожі на стогін та сміх. Споруда руйнувалась і приходила в запустіння. За заповітом Уляни Вишневської "Сулимівку" передали Київському благодійному товариству (Обществу для помощи бедным), яким керувала дружина генерал-губернатора - Катерина Васильчикова. 1853 року в "Сулимівці" відкрили "Сулимовские благотворительные заведения", а у 1859 році споруду добудували і, в присутності імператора Олександра ІІ, висвятили. Під дахом "Сулимівки" мешкали люди літнього віку, "малоімущі" учениці Фундуклеївської гімназії та бідні вдови. Сусідом мешканців закладу ніби-то був привид, але після прибудови до східної частини споруди домової церкви Олександра Невського (1866 рік) "аномалія" зникла. На початку ХХ століття церкву перебудували у давньоруському стилі. Як для богодільні, "Сулимівка" була дуже великою спорудою, тому Васильчикова перевела пансіонерів у флігель, що був розташований поряд із садибою, а в самій садибі влаштувала 34 дешеві квартири для бідних. В лютому 1868 року в "Сулимівці" сталася страшна пожежа, яка зруйнувала верхній дерев'яний поверх садиби, велику трьохярусну колонаду, що стояла у фасадній частині споруди та бічні галереї. Від нижнього поверху залишився лише кам'яний остов. Споруду відбудували знову. Кошти на це виділив купець 1-ї гільдії Іван Андрійович Толлі (у 1884-1887 роках міський голова Києва). А в 1871 році у нижній частині маєтку, за підтримки Надії Андріївни Дондукової-Корсакової (дружини нового губернатора), закінчили будівництво нового будинку для бідних, в якому було 55 кімнат. 1878 року в підвальному приміщенні "Сулимівки" влаштували пекарню, яка почала виробляти по 70 пудів хліба на день. Виручені гроші йшли на функціонування благодійного закладу та на підтримання споруди у належному стані. Припинили свої існування Сулимівські благодійні заклади під час Першої Світової війни, адже перервалось фінансування. Після 1917 року було зруйновано домову церкву "Сулимівки", а саму споруду переобладнали в житловий будинок. Зараз в ній розташовані офіси різноманітних комерційних організацій.

Сулимівка № 3

Ще одна Сулимівка розташована в Яготинському районі Київської області. Це село, в якому проживає 862 жителя. Раніше воно мало назву Сулимин хутір. Сулимин хутір заснував полковник Іван Федорович Сулима у 1714 році. Спочатку це було невеличке поселення на річці Журавка, в якому розташовувалася одна із численних сулимівських садиб. В 1721 році, після смерті полковника, власницею хутора стала його дружина, а в 1728 році воно перейшло у спадок їхнім синам, один з яких (Семен Іванович) в майбутньому, як і батько, став переяславським полковником. Наприкінці ХІХ століття Сулимин хутір став селом, а на початку ХХ, коли село Сулимам вже не належало (власником його була бояриня Дзевонська), в Сулимівці збудували гарну дерев'яну церкву, що зараз є пам'яткою архітектури місцевого значення (охоронний номер 98-кв). Хоча відносно періоду будівництва цієї церкви є декілька думок. Церковні джерела стверджують, що храм звели у 1904 році, але за офіційною інформацією Київського обласного відділу охорони пам'яток роком її будівництва є 1879. Особисто мені здається, що більш правильним є церковний варіант. У ХІХ столітті в Сулимівці було розбито парк, який зберігся до наших днів (розташований поряд із школою). Зараз цей парк є пам'яткою садово-паркового мистецтва. Також у Сулимівці розташовано краєзнавчий музей ім. Двічі Героя Радянського Союзу генерал-полковника танкових військ А.Г.Кравченка.